Як зробити освіту якісною знає Єгор Стадний, виконавчий директор аналітичного центру CEDOS, випускник Києво-Могилянської академії та випускник Варшавського університету (магістр східноєвропейських студій). Єгор Стадний аналізує політику у сфері вищої освіти, а саме прозорість ВНЗ, студентську академічну мобільність, механізми фінансування вищої освіти.

Тож мали змогу поспілкуватись з Єгорем про переформатування вищої освіти України та дізнатись про перспективи творення освіти нового покоління у світлі нового закону.

 – Чи готові українські виші до відповідальності, яку на них поклав новий Закон «Про вищу освіту»?

 Протягом попередніх 10 років тривали дискусії і визрівали ідеї та інструменти, які закладені в новий закон. Вони відбувалися в небагатьох університетах. Це, зокрема, Український католицький університет. Їх загалом кільканадцять, і саме вони продемонстрували цієї вступної кампанії певну інноваційність, пропонуючи абітурієнтам програму справді нового покоління, яка орієнтована на досягнення результату. Логіка теперішнього освітнього процесу – це коли навчальна програма розроблена з метою забезпечення ставки певних викладачів, які працюють в університеті від царя Гороха. У цьому також задіяний механізм, коли утворюється група експертів, яка моделює, котрі результати навчання потрібно досягти, щоб молодій людині стати фахівцем у тій чи іншій галузі. Потім одержуємо результат і цим занедбуємо ті курси, дисципліни, види навчальної діяльності тощо, які мають підлаштовуватися під цей результат. Таких програм є лише декілька, але вони були і це означає, що у нас є ці точки зростання. Звісно, для більшості університетів старий спосіб залишається актуальним. Але з часом ситуація виглядатиме, як на шальках терезів. Та сторона, яка матиме більшу вагу в інноваційності, переважуватиме іншу сторону, менш інноваційну.

На жаль, ми не можемо уникнути стану, коли існує попит на неякісну освіту, тому що це залежить від безлічі чинників, і завжди залишатиметься прошарок, який шукатиме легшої, формалістської освіти. Потрібно змагатися за те, щоб цей прошарок щоразу зменшувався.

Тому, повертаючись до Вашого конкретного питання, зараз таких університетів залишається небагато, але конкурентне поле, яке створюється браком фінансів, демографічною кризою, виїздом молоді за кордон, спонукатиме тих, хто здатний «підтягуватися».

– Чи існує спротив виконанню положень нового закону про освіту?

 Звичайно, є спротив. І він існує в двох вимірах. Перший – це нерозуміння інструментів реформи, це означає, що до людей не дійшла інформація, або їм складно зрозуміти, як цей інструмент може діяти. Власне, не всі можуть ознайомитися з новим законом, і тому виникає опір через нерозуміння. І, чи не парадоксально, наявна друга сторона. Це саме ті, які прекрасно розуміють, до чого призводить використання певних інструментів. Ті, які розуміли, що укрупнення галузей призведе до їх програшу, чинили шалений опір. Тобто ми маємо ці два фактори, з якими треба впоратися. Очевидно, брак комунікацій подолати набагато легше, ніж опір, який виходить із розуміння результатів, до яких призведе реформа і тому потрібно використовувати жорсткі конкурентні інструменти. Вільна конкуренція, помножена на вільний доступ до інформації, зменшить попит на неякісну освіту.

– Як Ви ставитеся до сучасної ситуації в сфері надання стипендій?

 У мене є розроблена концепція. У нас поки що наявні два види стипендії. Академічна, яка становить приблизно 730 грн, до якої додають індексацію за успішність, і соціальна, її надають людям, які потребують соціальної допомоги. Тому в принципі академічна стипендія має мотивувати до успішного навчання. Подивімось на реалії! Чи важко вчитися на четвірку? – Ні, тобто мотивації немає жодної. Чи мотивує розмір стипендії? – Ні, отже, інструмент практично бездіяльний. З іншого боку, чи виконує свою функцію соціальна стипендія? – Ні. Як правило, її завжди обмаль. Але академічна стипендія ввібрала функції соціальної, вона стала цією допомогою, вона не стимулює до навчання, але її хочуть отримати, щоб мати якусь копійчину. Тобто система працює в нас догори дриґом.

Моя пропозиція така – щомісяця в країні нараховують приблизно 550 млн грн на стипендії. Я пропоную не змінювати загальний обсяг, але встановити нові правила розподілу цієї суми. На мою думку, левову частку стипендійного забезпечення має становити соціальна стипендія. І встановлювати її потрібно за інформацією про: рівень доходів тих, хто її отримує (його батьків чи його самого); віддаленість від місця навчання. Але цих грошей на всіх не вистачить. Тому ми розподіляємо студентів на п’ять груп, які потребують цієї допомоги, – найвища, яка є найбільш забезпечена, потребує найменше, найнижча – потребує найбільше. І рухатись треба знизу і зупинятися там, де вже не стане грошей. Академічну стипендію має отримувати дуже незначний прошарок студентів, натомість академічна стипендія має бути набагато вища, а також вона має бути доступною контрактникам, тому що це заохочення до успішного навчання. Її розмір має покривати вартість контракту, покрити стажування закордоном, наприклад, і справді мотивувати до успішного навчання. Але академічна стипендія має надаватися тим, у кого середній бал – 5, і далі за додатковими параметрами. Так ми забезпечимо тих, хто потребує соціальної стипендії, і справді за соціальними критеріями, за критеріями не четвірки, а критеріями, який дохід у родини, де вона проживає, тощо. Академічну стипендію, яка є справді значною, потрібно надавати за досягнення в науці.

Спротив такій новації буде величезний, якщо ви спитаєте будь-якого студента чи він погодиться, щоб академічна стипендія стала вищою, але її досягти стало важче, то він буде проти. І це питання щирої розмови. Я таку розмову веду на прикладі порівняння з іншими країнами. Багатші країни мають порівняно менші видатки й ефективніший, адресніший спосіб надання цих стипендій.


Михайло Копач,

студент Магістерської програми екуменічних наук

Продовження у наступному номері Інтернет-видання "Духовність"