Архієпископ Львівський Української Греко-Католицької Церкви

 Академічна конференція «Український кооперативний рух»

«Соціальна політика в Україні з точки зору українських християнських Церков»

13 червня 2008 року

 

Вельмишановні учасники сьогоднішнього зібрання!

Прийміть моє щире вітання для всіх Вас зібраних та християнський привіт:

Слава Icyсу Христу!

Моїм завданням було висвітлити соціальний стан в Україні з точки зору християнських Церков. І вважаю, що надзвичайно важливою подією в житті нашого суспільства є факт зорганізування «Екуменічного соціального тижня». Важливість цієї події, насамперед, полягає в тому, що причиною або, точніше кажучи, закликом чи спонукую для нашої праці завжди є слова із звертання нашого Спасителя до Небесного Отця: «Щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені і я в Тобі» (Ів 17,21). Цей заповіт Господа Нашого Ісуса Христа є для всіх християн одночасно і спонукою, і завершальною точкою нашого стремління. Єдність християн та єдність людей у боротьбі з різного роду бідами та нещастями має ключове значення. Єдність – більше, як перебування близько чи разом, бо об'єднані люди становлять здорову спільноту, котра може принести багато користі.

Окрім, вже звичних для екуменічних зустрічей тем, а саме, обговорення богословських розбіжностей у навчанні різних церковних спільнот, важливим є розгляд питань, які на перший погляд, ніби і не стосуються екуменізму, проте, після глибшого розгляду, демонструють свою важливість і необхідність у розгляді. Звичайно, дуже важливим є погодити богословські питання, які впродовж довгих століть полеміки набрали великого негативного, а інколи й штучно створеного багажу. Однак, для християнських Церков у щоденному їх покликанні – проповідування Благої Новини, виникає питання пастирського характеру, а саме: залишатись і надалі в стані віддалення один від одного, чи намагатись знаходити шляхи примирення і відкритості один на одного?

Ось тут ми і підійшли до питання пошуку шляхів для порозуміння, як християнського так і суспільного. І знову ж запитуємо себе: чи можливо відразу перейти від протистояння до єдності? Як бачимо із досвіду, і особливо досвіду українського, зробити цей остаточний крок дуже важко. Нам потрібно вчитись бути відповідальними за свої слова і вчинки. Потрібно визнати, що одним із напрямків в роботі на шляху до єдності є відмова від негативного мислення. Дійсно, для досягнення цього стану потрібно перейти через пустиню очищення та дозрівання. Однак цей період є важливим, необхідним та відповідальним. Важність його полягає в тому, що в цей час формується нове мислення. Відповідно, важливість цієї зустрічі полягає в тому, що серед нас є представники церковних спільнот, громадських організацій та органів державної влади, тобто зібрані особи, котрі покликанні до того, щоб запропонувати суспільству шляхи примирення та поєднання, які дуже потрібні як для глобально світу, так і для нашої країни.

Іншим важливим фактом є те, що продовжуючи традицію екуменічних соціальних тижнів, ми маємо можливість, теж в Україні, розглянути наболілі питання, котрі є спільними для всього суспільства, незалежно від релігійної чи партійної приналежності. Організатори цього першого екуменічно-соціального тижня запропонували звернути особливу увагу на роботу соціальних організацій, які працюють з такими соціальними категоріями, як неповносправні особи, безпритульні, залежні та особи похилого віку. Це люди, які потребують особливої уваги та турботи від суспільства. Зі своєї сторони хотів би зазначити, що нашому українському суспільству, як Церквам і громадським організаціям, так і органам державної влади, потрібно звернути особливу увагу на все більш назріваючу по цілій нашій країні іншу соціальну проблему, а саме: ми живемо в час, коли наша держава загалом і кожна особа зокрема, стремлять до економічного ствердження та зросту, і це добре, що є бажання до праці, однак, в шаленому ритмі життя ми інколи забуваємо визначати пріоритети. Всі знаємо, що дуже поширеним явищем у нашій країні є факт, коли люди вимушені залишати свої родини і шукати заробітку в інших куточках світу. Відповідно, велика кількість дітей виростають без батька чи матері, а то й без обох. Виховання переноситься на інших родичів, а дуже часто – на вулицю. Виникає питання: чи наше суспільство виховує духовно-морально здорову людину? А можливо, ми своєю поведінкою підготовляємо кандидатів до вище перерахованих соціальних груп? Бачимо, що тут вистачає роботи для всіх, а благородна та Богом благословенна праця є здатною об'єднати суспільство.

Згадавши соціальні проблеми і нашу відповідальність за їхнє вирішення, варто сказати і про мотиви до нашої праці в цьому напрямку. Ось, тепер, ми святкуємо певну ювілейну дату хрещення України-Русі (1020 років). Подія, котра дає можливість й надихає голосити Євангельську Новину на наших землях. Загально відомими є факти духовного, морального та суспільного зросту наших земель під час й після подібних подій. Але чи Христове світло прийшло лише один раз і тепер це є лише історична подія? Розуміємо, що ні. Християнство принесло нам нове розуміння світу, яке потрібно розвивати і втілювати також в наш час. Християнське сприйняття світу виростає із вдячності Богові за дар жити у світі і в Божому світлі, а це включає в себе вміння прийняти, зберегти, розвинути, передати іншим набуте духовне добро. Саме з цього розуміння народжується готовість людини бути відкритою на світ та земні справи. Відповідно, християнську заангажованість до земних справ не можна розглядати індивідуалістично, бо християни у всіх вимірах свого покликання є членами Церкви Христової, яка покликана Богом також і до відповідальності за осіб, котрі потребують опіки та допомоги. «Любитимеш ближнього твого, як самого себе: я – Господь» (Лев 19,18). Ці слова не означають абстрактної чи майбутньої любові, але діяльної, співчутливої на людські потреби й нещастя тут і тепер. Ісус Христос не проходив мимо, коли бачив людські біди, але зціляв хворих, чинив здоровими прокажених (пор. 17,14), голодних кормив хлібом (пор. Мт 14,19; Мр 6,41; Лк 9,16)... Цим повинні перейнятися усі, бо ніхто не має гарантії, що завтра сам не опиниться в крайній потребі милосердної руки ближнього. Розуміння своєї місії у світі визначається ступенем розуміння християнином відповідальності за життя у світі та людської активності у ньому. Живучи вже більше як тисячу років після втілення Христових слів в нашу культуру маємо можливість звірити наскільки ми розвинули даний нам дар. І будьмо певні, що наше ставлення до людей, які потребують нашої уваги та допомоги, демонструє нашу морально-духовну зрілість або її відсутність. Оскільки християнство є базою як для української, так і для загальноєвропейської культури, воно вчить, що покликання людини є спільно-творчим і цієї фундаментальної перспективи не може втратити жодна активність у світі. Це означає, що всі моральні засади, які повинні формувати життя людської спільноти, стосуються теж і людської активності в матеріальному світі. Як суспільне життя, так і активність у світі повинні спиратися на любов і справедливість та формуватися в дусі правди і свободи. Кожна людина є створена на образ Божий (пор. Бут 1,27). Відповідно людська особа, з огляду на свою гідність, становить центр суспільного життя. Тому фундаментальним критерієм оцінки суспільства є пошана до кожної людини. Особу не можна звести до рівня засобу або об'єкту державних, суспільних або економічних процесів. Однак, це акцентування на людину не означає індивідуалістичної концепції людського життя, бо людина покликана до спільноти, до взаємовідповідального ставлення до інших членів суспільства, до свого Творця. Бо саме так зростає і виховується по-справжньому вільна людська особа.

Соціальне вчення Церкви не є збірником рецептів на всі випадки життя, воно, радше, визначає низку найбільш значимих вчинків, які потрібно наслідувати. Навчання та життя Спасителя підкреслює властивий вимір для кожного рівня цивілізації, поважаючи, при цьому, її глибинну природу.

А коли ми поглянемо на діяльність у нашій Архієпархії, також у Церкві, з одного боку скажемо, що немало робиться для того, щоб допомогти потребуючим; з другої сторони, багато більше залишається до праці та помочі ближнім. Звичайно, що існують прицерковні організації і люди, які надзвичайно віддані цій активній праці. Наприклад, хоч би згадати про спільноту «Віра і світло» або зорганізовані священиками допомоги потребуючим, старшим та опущеним людям, які існують при певних наших храмах. Там молодь добровільно віддається такій послузі, а разом з тим виховується великий дар співчуття ближнім, котрі знаходяться в різних потребах... Відносно спільних проектів з іншими Церквами – їх є дуже мало і, мабуть, в цьому напрямку потрібно багато працювати й дозрівати. Наше суспільство, на мій погляд, повинно ще пройти певний шлях в цьому керунку, щоб передумати й залишити свої обмежені погляди, а концентруватися на допомозі ближнім, незважаючи на їхню віру, расу, стан. Не виключаю тут теж богопосвячених осіб, котрі не завжди готові до жертвування собою в ім'я ближніх. Суспільство, яке довгий час було зранене атеїстичною пропагандою, не загоїло ще своїх ран і тому наслідок його кволості спостерігатиметься певний період часу...

На завершення, щиро дякую організаторам «Екуменічно-соціально тижня» за їхні старання в підготовці цього заходу. Висловлюю подяку усім Вам, учасникам, які радо відгукнулись на запрошення та зібрались у місті Львові, щоб поділитись своїм досвідом та знаннями. Так, перед нашим суспільством є ще багато невирішених соціальних проблем, але пам'ятаймо, що незважаючи на всі труднощі, з Божою допомогою, наша щира та чесна праця неодмінно принесе добрі результати. Хай Господь благословить нам усім в цьому й допоможе відважно долати труднощі та виклики сьогодення!