Академічна конференція «Український кооперативний рух»

13 червня 2008 року 

ДУХОВНЕ І ФІЗИЧНЕ ЗДОРОВ'Я УКРАЇНСЬКОЇ СПІЛЬНОТИ

Загалом життя і розвиток нашого суспільства, як і будь-якої іншої спільноти, визначається процесом пошуку розширення можливостей вибору. Ці можливості можуть ма­ти надзвичайно широкий діапазон і тенденцію до постійних змін. Проте, на всіх стадіях існування визначальними для роз­витку суспільства є три основних параметри:

-               можливість людей прожити довге життя, підтримуючи при цьому добрий стан здоров’я;

-               можливість здобути необхідний рівень освіти;

-               можливість доступу до засобів існування, що забезпе­чують гідний життєвий рівень.

Загальновизнано, що рівень розвитку будь-якої країни, а отже, і добробут усього народу суттєво залежить від інтелек­туального, культурного й духовного потенціалу суспільства, що ґрунтується на достатньому рівні здоров’я громадян. Свого часу Альберт Ейнштейн говорив, що майбутній розви­ток людства залежить не тільки від рівня технічних досягнень, а й значною мірою від моральної стійкості (духовності) лю­дини, яка формується у здоровому тілі.

На жаль, процеси погіршення стану здоров’я народу тривають. При загальному зменшенні населення України майже на 10% кількість відвідувань пацієнтами амбулаторно-поліклінічних закладів у порівнянні з 1985 роком зросла май­же на 30%.

Знижується імунітет людей. Тільки на інфекційні недуги щороку хворіють 10-12 мільйонів осіб, тобто практично ко­жен четвертий мешканець України. Темпи зростання смертності від них в 1,2 рази перевищують відповідні показники загальної смертності. Це свідчить про різке падіння індексу здоров’я населення, що має стійку тенденцію до подальшого зниження.

Кричущими стали статистичні дані дитячої захворюванос­ті. Хвора нація вже не в змозі народжувати наступні здорові по­коління. Фахівці стверджують, що здоров’я майбутньої людини формується ще до її народження. За статистичними даними, хвороби системи кровообігу серед вагітних жінок за останні 10 років стали реєструватися частіше в 2 рази, хвороби нирок - у 5 разів, анемії - майже в 9 разів. Це негативно позначаєть­ся на стані здоров’я майбутніх дітей. Крім того, кожна п’ята жінка дітородного віку взагалі не може мати дітей.

Нині в Україні більше 40% дітей народжуються з тими чи іншими відхиленнями у стані здоров’я. Потрапляючи у не­сприятливе екологічне середовище, не отримуючи повноцінного харчування та медичного обслуговування, не маючи мож­ливості для активних занять спортом, діти втрачають і без того слабке здоров’я. До школи практично здоровими йдуть лише 10-15% дітей.

Останнім часом у медицині все частіше вживається по­нятті „децелерація” - зниження темпів росту й розвитку молодого покоління. Кількість здорових дітей за період навчання лише з 1 по 8 клас зменшується в чотири рази. Тобто після школи здоровими залишаються не більше 5% випускників. Не краща ситуація і в студентів - майбутньої еліти на­ції. За час їхнього навчання кількість хворих студентів зростає більш ніж у 3 рази.

Аналізуючи ж стан системи освіти в Україні, приходимо до висновку, що деструктивні процеси розвитку українського суспільства проявили себе і в цій - базовій для майбутнього розвитку всього світу галузі. Перебуваючи, за даними ЮНЕС-КО, на початку 90-х років за рівнем освіти в першій десятці країн світу, нині Україна за цими параметрами опинилася аж у п’ятому десятку країн. Основною причиною такого падіння є відсутність необхідної уваги з боку держави до цієї найваж­ливішої і найбільш пріоритетної сфери діяльності суспільства.

Наші освітні проблеми починаються практично з дитсад­ків. Здавалося б, це твердження не потребує доказу, проте за час існування нашої молодої держави було закрито більше 5 тисяч дитячих садків, а їхні приміщення віддані різ­номанітним приватним фірмам та державним установам. Це значить, що більш ніж півмільйона дітей, тобто більше поло­вини тих, хто мав би ходити в дитячі садки, були відлучені від системи дошкільної освіти, а отже, погіршили можливос­ті своєї соціальної адаптації та колективного виховання.

Нині в багатьох населених пунктах нашої держави відсут­ні не лише дитячі садки, а й школи взагалі. Загалом по Ук­раїні налічується близько 5,5 тисячі сіл з чисельністю дітей від 1 до 20 осіб, де школи відсутні і дітям доводиться долати чи­малі відстані до іншого населеного пункту, намагаючись отри­мати хоча б початкову освіту.

Оскільки, близько 40% мешканців України живуть за ме­жею бідності, складні матеріально побутові умови не дозволя­ють багатьом дітям взагалі відвідувати школи. Все це призве­ло до того, що якщо у 80-ті роки практично вся молодь здобувала середню освіту, то нині не більше 70% дітей шкіль­ного віку отримують атестат зрілості. Тобто, майже третина мо­лодих людей позбавлена можливості стати дипломованими спеціалістами - вченими, інженерами, лікарями, вчителями, діячами культури тощо. Тільки цим уже на третину (!) зни­жується інтелектуальний потенціал нації - основна рушійна сила XXI століття.

Деградація системи освіти неминуче викликає послаблен­ня наукової галузі. До того ж, за такого ставлення до освіти, відповідно, і наука теж опинилася на периферії інтересів дер­жави. Тому нині ми можемо цілком реально констатувати — наша вітчизняна наука перебуває в стані глибокого занепаду. Однією з головних причин цього є різке зменшення обсягів її фінансування. Якщо в 1990 році в СРСР, складовою час­тиною якого була Україна, кошти, що виділялися на науку, становили 5% державного бюджету, то нині сукупні витрати на розвиток наукової галузі не перевищують 0,5% і в реаль­ному обсязі відповідають рівню фінансування науки у відста­лих африканських державах.

За таких, абсолютно несприятливих для розвитку вітчиз­няної науки умов спостерігається масовий відтік молодих, най­більш перспективних наукових кадрів за кордон. За неофіцій­ними даними, протягом останніх десяти років більше 6000 докторів і кандидатів наук, провідних спеціалістів у різнома­нітних наукових галузях, виїхали з України на постійне проживання до ряду розвинутих країн світу зі своїми найсучас­нішими розробками і величезним нереалізованим науковим потенціалом, сукупна інтелектуальна вартість якого оцінюєть­ся трильйонами доларів.

За п’ятнадцять років існування новітньої української дер­жави кількість населення скоротилася з 52 до 47 мільйонів чо­ловік, тобто на п’ять мільйонів! Таких, чи навіть далеко менших втрат за мирного часу в XX столітті не зазнавала жодна європейська держава! У своїх прогнозах українські вчені ствер­джують, що в разі збереження сучасних тенденцій розвитку до 2050 року в Україні залишиться не більше 25 мільйонів жителів. Зрозуміло, що реалізація такого шляху приведе до повної деградації українського суспільства і фактичного усунення ук­раїнців з міжнародної арени як державотворчої нації.

Вже зараз таке тотальне скорочення населення створило надзвичайно складні проблеми на шляху нашого майбутнього розвитку. За підрахунками українських правозахисних органі­зацій, у пошуках роботи і стабільного заробітку не менше 5 мільйонів наших громадян були змушені виїздити за кордон. Нині в Україні налічується більше 13 мільйонів пенсіонерів та близько 12 мільйонів дітей, що ще не досягли 18-річного віку. Крім того, в нашій державі зареєстровано близько 2,6 мільйона інвалідів працездатного віку. Сюди необхідно до­дати 1 мільйон „людей в мундирах” - військових та праців­ника різноманітних силових відомств, майже півмільйона чи­новників усіх рангів та близько 4 мільйонів працівників освіти, медицини і культури. Таким чином, із тих 40 мільйонів осіб, що лишаються на постійному проживанні в Україні і не ви­їздять на заробітки за кордон, лише 7 мільйонів зайняті у сфе­рах промислового та сільськогосподарського виробництва, тоб­то в тих сферах, які забезпечують життєдіяльність усього суспільства. На одного працівника виробничої сфери разом з ним самим припадає шість осіб, яких треба прогодувати, одяг­ти, забезпечити ліками і всім необхідним для нормального життя. Таке навантаження значно більше науково обґрунтова­них норм сталого розвитку суспільства. Ситуація ускладнюєть­ся тим, що значна частина з цих 7 мільйонів практично без­робітні й не мають змоги забезпечити навіть себе.

Цілком логічно постає низка питань: в результаті чого це сталося? Яким чином відбулися такі руйнівні трансформа­ції? Очевидно, відповіді на ці питання слід шукати в соціаль­ній організації українського народу. Людина - істота соціаль­на і її повноцінний розвиток немислимий без колективістсько­го начала, поза межами людського спілкування. В сучасний період завершення розвитку всепланетної цивілізації - можна виокремити такі рівні соціальної організації людини:

-               людина;

-               сім’я;

-               родина;

-               територіальна громада;

-               суспільство;

-               народ;

-               нація;

-               міжнаціональні спільноти;

-               всепланетна цивілізація.

Гармонійний повноцінний розвиток людини третього ти­­сячоліття можливий лише за умови опанування всіх рівнів со­ціальної організації сучасного людства. Людина починає пізнавати світ через свою сім’ю. Затим дідусі й бабусі, тітоньки і дядьки приходять порадуватися появі нової малесенької ди­тини, попестити її, погратися з нею, розширюючи рамки сім’ї до поняття великої родини. Проходить небагато років - і мо­лода людина усвідомлює себе жителем села чи міста, учнем школи, знайомиться із сусідами, поступово проникаючись любов’ю до місця свого народження. Людина стає членом тери­торіальної громади.

Отримуючи все нові й нові знання, готуючись до вибо­ру своєї майбутньої професії, молодь опановує й новий рівень соціальної організації - стає активною частиною суспільства. Становлення молодих поколінь відбувається під впливом „віч­них” запитань: „Хто ми? Звідкіля наш рід? Ким ми були? Ку­ди йдемо?” Отримуючи відповіді на ці надзвичайно важливі питання, людина починає відчувати себе часточкою свою на­роду - етносу зі спільною мовою, традиціями, культурою, ре­лігією, історичним минулим. Разом з цим формується і почуття відповідальності за свою землю, долю людей, за май­бутнє всього світу.

Вищою формою організації суспільства є політична орга­нізація народу - формування державотворчої нації. Народ не стає нацією доти, доки не починає прагнути політичного самовизнання через власну державу. Саме держава стає основ­ним інструментом виконання нацією політичних функцій, головною метою яких є якнайповніше забезпечення розвитку своїх громадян.

Сучасний досвід переконливо свідчить, що найбільш ак­тивно й плідно розвиваються ті держави, де рівень національ­ної самосвідомості надзвичайно високий, де зберігаються національні традиції і культура, де в пошані власна історич­на спадщина. Японія і Китай, Франція і Німеччина, Індо­незія і Корея, Індія й Малайзія, своїми сучасними здобутками переконливо підтверджують цю тезу.

Національно визначені держави найбільш плідно співпра­цюють і в різноманітних міжнародних організаціях. Усвідом­лення своєї національної ідентичності сприяє зростанню між­народного авторитету і світовому визнанню.

Необхідно кардинально змінити суспільні орієнтири, зміцнити національну самосвідомість, створити і реалізувати новітню національну ідею, здатну об’єднати окремих грома­дян у непереможну націю.

Найкращим прикладом цього може слугувати наша но­вітня історія. Після Другої світової війни, коли країна лежа­ла в руїнах, саме віра людей в кращу долю, у свої сили, в побудову щасливого майбутнього для своїх дітей і подвигали наших дідів і бабусь на відродження зруйнованого народного господарства, буквально за чверть століття вивела нашу економіку до світового рівня.

Для України абсолютно справедлива така аксіома. Духов­ність є універсальною мірою політичного, морального, світо­глядного здоров’я кожної людини, кожного народу і всього людства в цілому. Вершинами ж духовності є міра індивіду­альної, національної та етнічної самосвідомості. Від рівня їхнього розвитку залежить майбутня доля не лише кожного з нас, не лише України, а й усієї планетарної загальнолюдської цивілізації.