Міжнародний богословський інститут подружжя і родини (Австрія, Ґамінг)

Навчання християнських та єврейських організацій

Круглий стіл № 1: «Соціальна робота та екуменічне заангажування»

14 червня 2008 року 

ХРИСТИЯНСЬКА СОЦІАЛЬНА АКТИВНІСТЬ ЯК ЛІТУРГІЙНИЙ ПРОЯВ ЦАРСТВА: МАЛЕНЬКИЙ ВНЕСОК У СОЦІАЛЬНУ РОБОТУ І ЕКУМЕНІЧНУ ЗААНГАЖОВАНІСТЬ

 

Мої дорогі брати і сестри у Христі, для мене є радістю презентувати цей скромний внесок на тему Соціальна праця і екуменічна заангажованість.  Ми зібралися тут, у Львові, як брати і сестри з різних християнських конфесій для того, щоб працювати для єдності і щоб висловити наше спільне бажання автентичного соціального прогресу.  Сьогодні я б хотів говорити про християнську соціальну діяльність як священницький акт кожного християнина, який свідчить про Боже Царство.  Великий православний богослов о. Александр Шмеман говорить нам: «Христос, який є і Богом, і людиною зруйнував стіну між людиною і Богом.  Він ознаменував початок нового життя, а не нової релігії.»[1] Іншими словами, досвід християнства є у глибокому сенсі виконанням релігії – це життя у Божому Царстві, життя, відкрите для нас Христовою Священницькою жертвою Любови.

На початку божественної Літургії священик заспівує «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа!»  Саме у цьому Царстві Трійці Божественні Особи, «Єдині по суті», є об’єднані зв’язком любові.  Це є так прекрасно проілюстровано в іконі «Трійця» св. Андрія Рубльова, на якій ми бачимо Три Божественні Особи, які сидять навколо столу у невимовній єдності любові.  Ця любов не є замкненим колом; у ній є вільне і відкрите місце, готове, щоб прийняти супутника.  Тут цілий світ запрошується до участі у Божому житті – Його Любові.  Це є суттю Царства – Життя і Любов.  Саме для цієї Любові Бог створив людину.

Людська здатність хвалити Бога і дякувати Йому свідчить про те, що людство наділене при створенні божественною та Євхаристичною природою.  О. Шмеман зазначає:

Першим основним визначенням людини є те, що вона є священиком.  Вона стоїть у центрі світу і об’єднує його у своєму акті благословення Бога, одночасно і отримуючи світ від Бога і пропонуючи його Богові – і, заповнюючи світ цією Євхаристією, вона перетворює своє життя, те, яке вона отримала від світу, у життя в Бозі, у причастя з Ним.  Світ був створений як „речовина”, матеріал з однієї всеохоплюючої Євхаристії, і людина була створена як цієї священик космічної жертви.[2]

Однак у падінні людина втратила цю Євхаристичну природу, коли вона скуштувала фрукт, позбавлений Євхаристичного змісту – позбавлений життєдайної Любові.

Однак, коли Христос прийшов, Він прийшов як священик-слуга, щоб відкрити нам не царство земного раю, втрачене Адамом і Євою, але Царство Боже, яке є новим Життям – Життям, повним у Трійці як сини і доньки Живого Бога.  Христос зробив це, віддавши Своє життя за нас.  Він зробив те, що Адам не міг зробити, і таким чином Він відкриває і відновлює у людині її правдиву ідентичність, як дар – яка є душею людської євхаристичної природи.  Це дуже красиво підсумовано у GaudiumetSpes ІІ Ватиканського Собору:

Правдою є те, що тільки у таємниці воплоченого Слова видно таємницю людини.  Тому що Адам, перший чоловік, був прообразом Того, Хто мав прийти, а саме Господа Ісуса Христа.  Христос, останній Адам, за виявом таємниці Отця і Його любові, повністю показує людину самій собі і робить її найвище покликання зрозумілим.[3]

І далі:

Христос передбачав певну схожість між єдністю божественних Осіб і єдністю Божих синів у правді і милосерді.  Ця подібність виявляє, що людина, яка є єдиним творінням на землі, яку Бог призначив для себе, не може цілком знайти себе, окрім як у щирому дарі себе.[4]

Отже, ми створені, щоб віддавати наші життя як Христос у акті Любові до Бога і до нашого ближнього.  Ця життєдайна, самовіддана любов є осердям Божого Царства, і виявляє щось із сутності Трійці.

Коли ми віддаємо себе з любові нашим братам і сестрам у Любові Христа, ми виконуємо священичу роботу жертви, вкоріненої в любові, яка свідчить про Боже Царство.  Тому соціальний внесок християн стає відображенням Божого Царства.

Цей соціальний внесок здається мені засадничо літургійним, священичою роботою, передусім у Літургійній молитві Церкви і, по-друге, у праці любові кожного окремого християнина.  У Євхаристії Церква збирається як спільнота вірних, щоб прославляти Бога, як о. Шмеман сказав би, сходячи „на небо, куди Христос зійшов”[5].  У Літургії ми приносимо цілий світ до Бога через наші молитви і пропонуємо Богові хліб і вино, два основні продукти нашого земного життя так, щоб ці елементи земного існування трансформувалися у Життєдайну Євхаристію Христову.  Приймаючи ці таємниці, ми отримуємо ласки, що перетворюють наші життя і наш світ і тісніше об’єднують нас із Богом і один з одним.  Коли Літургія закінчується, ми повинні „іти з миром” – назад у світ, щоб свідчити про Христа.

Велика французька римо-католицька жінка-містик Марте Робін, знана за свої багатолітні страждання і віддавання себе світові, сказала: „Кожне життя є Служінням і кожна людина є господарем.”  Звідси, кожне християнське життя мусить стати „літургією” віддачі себе Богові від імені наших братів і сестер.  Св. Марія Скобцова, велика православна мучениця милосердя, вчить нас:

І, будучи у причасті із цим жертовним  Тілом (у Євхаристії), нас самих приносять у жертву – „за всіх і за все”.  У цьому є наше спільне служіння, вселюдське жертовне принесення любові, оскільки Літургія поза Церквою є нашим жертовним служінням у церкві світу, прикрашеною живими іконами Бога... У цій літургійній спільноті з людьми ми розділяємо спільноту із Богом, ми насправді стаємо одним стадом із одним Пастирем, одним тілом, невід’ємною головою якого є Христос.[6]

Будучи посланими у світ, ми здійснюємо священиче служіння, спільне для всіх хрещених, щоб свідчити про Боже Царство справами любові.  Ця любов є відображенням Христа, який виявляє справжнє покликання людини, а саме – віддавати себе з любові, яка є „найвищим покликанням” людини.  У наших соціальних намаганнях, об’єднаних із Священичим актом Христа, ця робота набуває пророчої функції; вона говорить, що Боже Царство близько.

Боже Царство було розпочате Христом у цьому світі, однак воно росте і стає тим, що вже є на небі.  У цій земній мандрівці ми повинні невтомно працювати, щоб проголошувати це царство любові у нашому зламаному світі як християни.  Навіть, якщо ми все ще чекаємо на той благословенний день, коли ми зберемося навколо одного алтаря, щоб святкувати разом Святі Тайни, ми можемо почати вже, святкуючи разом „літургію” милосердя, у якій ми працюємо разом, щоб будувати Боже Царство через справи милосердя.  Ми можемо працювати для того часу, коли ми зможемо запропонувати світ Богові у Євхаристії, не окремо згідно повноправності кожного, але разом за межами нашої повноправності як одна Церква.  Лише Бог знає, як це станеться, але у ньому все можливо.  Давайте працювати разом, щоб, коли Христос прийде у славі, Він знайшов багатий врожай для Свого Царства.  Амінь.  Прийди, Господи Ісусе, прийди!

 


[1] Александр Шмеман, За життя світу (Крествуд, Нью-Йорк: Видавництво Семінарії св. Володимира, 1982), 20.

[2] Шмеман, За життя світу, 15.

[3] Gaudium et Spes, 22, 1.

[4] Ibid., 24,3.

[5] Шмеман, За життя світу, 28.

[6] Мати Марія Скобцова, Мати Марія Скобцова: Основні праці, перекладені Річардом Півером і Ларисою Волохонською (Меринол: Орбіс Прес, 2003), 81.