Професор соціології

Координатор Релігійної і культурної програми коледжу Бернарда Баруха (США)

Навчання християнських та єврейських організацій

Круглий стіл № 1: «Соціальна робота та екуменічне заангажування»

14 червня 2008 року 

ЕКУМЕНІЗМ І СУСПІЛЬНЕ СЛУЖІННЯ / ДОПОМОГА: ДЕЯКІ МІРКУВАННЯ З АМЕРИКИ І ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ

 

Шлях до Бога лежить через любов до людей. На Останньому Суді мене не питатимуть, чи успішно я вправлявся в аскетизмі, ані скільки поклонів до пояса чи до землі я зробив. Натомість, мене питатимуть, чи я нагодував голодних, вдягнув нагих, відвідав хворих і ув’язнених. Про все це мене спитають. Про кожного вбогого, голодного та ув’язненого Спаситель каже «я»: «Я був голодний і спраглий, я був хворий і ув’язнений…»[1]

 

Немає більш безпосереднього, зрозумілого та натхненного вираження новозавітного розуміння суспільного служіння, аніж ці слова святої Матері Марії Скобцової (1891-1945). Вона не лише віддано захищала тих, кого нацисти хотіли знищити, але й давала їжу, прихисток, одяг та співчуття багатьом людям, які залишилися без домівки та роботи під час Великої Депресії у 1930-х роках. Її колега з російської еміграції у Парижі, Павло Євдокімов (1900-1969) виконував подібну роботу в Опорі під час Другої Світової Війни, захищаючи тих, які стали цілями утисків, і пізніше, створюючи гуртожитки для емігрантів та іноземних студентів. Ось що він сказав про участь християн у світі:

 

Єдина істинна революція вийде з Євангелія, бо у ньому сам Бог переможе нас, аби принести Царство і встановити його справедливість. У Книзі Одкровення Христос є «Тим, хто був, є і буде…» Однак, есхатологія – це меч з двома лезами. Недостатньо говорити лише про кінець світу, якщо це означає своєрідну пасивність чи богословський обскурантизм і байдужість до нашого світу. Есхатологія Біблії та Отців вибухова, вони вимагає рішень у цьому земному житті, пов’язаних з Апокаліпсисом, і є найглибшим сенсом нашої сучасної кризи, тобто видимим судом Божим над світом і Церквою.[2]

 

Нам, у цей Екуменічний Соціальний Тиждень у Львові, який вперше проводитиметься в Україні, слід взяти кілька важливих уроків від цих двох «живих ікон», справжніх святих нашого часу.

 

  1. Словами моєї улюбленої пісні гурту «Бітлз», нам слід пригадати собі: «Все, що тобі треба – це любов». Звісно, зараз існує спокуса думати, що ВСЕ, що нам потрібно робити – це дотримуватися правил, встановлених Богом і Церквою, тобто ходити на богослужіння, дотримуватися посту, запалювати свічки, промовляти щоденні молитви. Однак, свята Марія та Павло Євдокимов, які розуміли, що любов до Бога вимагає любові до ближнього, спонукають нас визнати, що orthodoxia, істинне поклоніння - це турбота про нужденних.

 

Таким самим дивовижним, хоча й загадковим, є для нас вираз «літургія поза церквою». Церковна літургія і слова, які промовляються у ній, дають нам ключ до розуміння цієї істини. Ми чуємо: «Возлюбімо один одного, щоб однодумно визнавати…» І далі: «Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все». Ці «інші», яких ми однодумно любимо в Церкві, також працюють поряд з нами поза церквою, радіючи, страждаючи, живучи з нами. А ті, котрі є його і для нього, які приносяться йому за всіх і за все, насправді є «усім», тобто усі можливі зустрічі на нашому шляху, усі люди послані нам Богом. Ні, стіни Церкви не відокремлюють невелику паству від решти світу. Бо ж хіба ми не віримо, що у тайні євхаристії приноситься Агнець Божий, Тіло Христове, як жертва за гріхи світу? І, перебуваючи у сопричасті із цим жертвенним Тілом, ми самі віддаємо себе у жертву – «за всіх і за все». У цьому розумінні «літургія поза церквою» є нашим жертовним служінням у церкві світу, прикрашеній живими іконами Божими, нашим спільним служінням, загальнолюдським жертовним відданням любові, величним вчинком єдності божественного і людського в нас, об’єднаним молитовним диханням нашого божественно-людського духу. У цих літургійних стосунках з іншими ми перебуваємо у сопричасті з Богом. Ми дійсно стаємо одною паствою та одним Пастирем, одним тілом, невіддільною головою якого є Христос.[3]

 

  1. У будинках гостинності матері Марії і Павла Євдокимова ніхто не питав гостей про приналежність до церкви – православної, католицької, протестантської, чи взагалі про християнську віру. Другим важливим усвідомленням є екуменізм. Ми ВСІ – діти Божі. Божа любов дана нам усім, і, звісно, усі ми грішники, як промовляємо у молитві перед причастям словами святого Павла: «…грішників, з яких перший(-а) я…». В Америці парафіяни лютеранської церкви збирають їжу і готують обіди у католицькому робітничому центрі. Парафіяни моєї власної православної парафії так само працюють на екуменічній кухні-їдальні, відкритій для усіх голодних. Після того, як буревій Катрина спустошив Новий Орлеан, не лише православні, але й католики і протестанти, разом із вірними з інших спільнот, збирали кошти, добровільно дбали про людей, яким вдалося врятуватись, і відбудовували місто. По всьому Манхеттену добровольці, що належать до різних релігій, збирали їжу у найкращих ресторанах і приносили її літнім, хворим чи вбогим, аби ті могли прогодуватися. На боках вантажівок написано назву їхньої організації: «Ми передаємо Божу любов». Одного недільного ранку англіканська письменниця Сара Майлз побачила Христа у євхаристійному хлібі і чаші, з якої приймала причастя у церкві святого Григорія Ніського у Сан-Франциско.

 

Це була її мить «на дорозі у Дамаск», як у святого Павла. Зараз, через декілька років, вона не лише уділяє причастя вірним на літургії у якості дияконеси, але й годує сотні у центрі харчування, відкритому для кожної голодної людини.[4] Я не кажу, що у нас, в Америці є відповідь на все. Це далеко не так. Ми расисти, упереджені, вперті. Але ми також навчилися поважати один одного, працювати і жити разом, і я гадаю, що найбільшою надією християн в Україні є те, що стіни, які відділяють греко-католиків від протестантів і православних християн, впадуть. Заповідь любові, записана у 25 главі євангелія від святого Матея чи у першому посланні святого Івана не містить вимог, які спираються на приналежність до церкви чи етносу.

 

  1. Християнам не слід почуватися незручно і боятися простягнути руку іншому в ім’я Бога. Усе, що християнам треба зробити – це бути вірними Богові, який їх любить, якого на Божественній Літургії так часто називаємо «чоловіколюбцем». Тоді християни побачать, що об’єднує їх разом у солідарності з вірними інших спільнот, єврейської, ісламської чи іншої. Знову, мати Марія каже:

 

Христос дав нам дві заповіді: любити Бога і любити ближнього свого. Усе інше, навіть заповіді, що містяться у Блаженствах – це просто розвиток ідеї цих двох заповідей, які охоплюють усю «добру звістку» Христову. Більше того, земне життя Христа – це ніщо інше, окрім як об’явлення таємниці Божої любові та любові до ближнього. Разом вони є не просто істинною, але єдиною мірою усіх речей. І важливо, що їхня істинність виявляється у тому, що вони поєднані разом. Любов лише до людини веде нас у глухий кут антихристиянського гуманізму, єдиним виходом з якого іноді є відкинення окремої людини і любов до неї в ім’я цілого людства. Любов до Бога без любові до людини засуджується: «Ти лицемір, як ти можеш любити Бога, якого не бачив, і ненавидіти свого брата, якого бачив» (1 Ів. 4: 20). Зв’язок між ними – це не лише поєднання двох великих істин, взятих з двох духовних світів. Цей зв’язок – це єдність двох частин одного цілого. Цих дві заповіді – це сторони однієї правди. Знищивши одну з них, ви знищите усю істину.[5]

 

  1. Також нам потрібно вимагати від інших установ нашого суспільстваспівчуття до тих, хто страждає – від урядів на кожному рівні, від шкіл, шпиталів, а особливо від церков. На цьому наголосив американський соціолог Роберт Белла та його колеги.[6] Багато людей захоплюються індивідуалізмом американців та відданістю важкій праці – шляху до процвітання, справжньому «золоту», яким вимощені американські вулиці. Однак, Белла зауважує, що краще було б мати пекло, аніж рай на землі, якщо б в Америці це була лише турбота про власні інтереси. Він каже, що тут завжди панувало глибоке відчуття спільноти – турботи про ближнього, щедрості та співучасті. Ніколи не може бути добре тільки для МЕНЕ, може бути добре лише усіх нас. Після Другої Світової Війни було створено План Маршала, не для того, аби захопити владу над Європою, а для того, аби допомогти відбудувати шпиталі, школи, будинки, а також нагодувати і вилікувати тих, хто постраждав від війни. Дуже багато доброчинних груп продовжують цю роботу сьогодні: «Лікарі без кордонів», «Врятуємо дітей», «Середовище життя людства», «Турбота». Можливо, незадовго українці теж зроблять свій внесок у допомогу потребуючим, самі отримавши таку допомогу.

 


[1] «Православное дело» (Париж, 1939, 30). Цит. за Сергій Гекель, «Перлина великої цінності», Крествуд, Нью Йорк: видавництво семінарії Св. Володимира, 1981, 29-30, з Костянтина Мочульського «Монахиня Марія Скобцова»//Третій час, № 1 (1946), 70-71. «Православное дело» (Париж, 1939, 30).

[2] «Церква і суспільство», «У світі Церкви: читаючи Павла Євдокимова», Майкл Плекон та Олексій Виноградов, редактори і перекладачі, Крествуд, Нью Йорк: видавництво семінарії Св. Володимира, 2001, 73-4.

[3] «Таємниця людського сопричастя», у «Мати Марія Скобцова: важливі твори», Мерікнол, Нью Йорк, Орбіс, 2003, 79.

[4] Сара Майлз, «Прийміть цей хліб»№, Нью Йорк: Баллантін Букс, 2007.

[5] «Типи релігійного життя», «Важливі твори», 173-174.

[6] «Звички серця: індивідуалізм і відданість в житті американців», видавництво Каліфорнійського університету, 1985, 1996.