Діти сонця, завжди усміхнені привітні. Діти, які дають любов, і просять від нас лише любові. Діти, які не комплексують, не бояться, вони лише хочуть, щоб ви їх не відштовхували і любили. Діти з синдромом Дауна, у яких замість сорока шести хромосом – сорок сім. Вони інакші, але не гірші, і не ліпші, просто інакші.

8 жовтня учасники 2-го ЕСТ завітали до Центру Даун-синдром «Промінчик» якраз, коли дітки займалися з логопедом. Вони утворюють слова, з першого складу: де-дерево, щу-щука. Вихователь відразу ж нагадує віршика: «Щука борщику зварила, щука в гості запросила»… діти весело підхоплюють, заняття триває.

«Такі відкриті логопедичні уроки ми практикуємо, щоб показати, що ми інакші, але ми можемо робити ті ж самі речі, як інші люди, – розповідає керівник центру «Даун-синдром Промінчик» Вероніка Воробець. – Ми не просимося «візьміть нас», ми хочемо, щоб нас любили такими, якими ми є».

Заняття з дітьми зараз проходять в бібліотеці. «І це дуже важливо, – вважає Вероніка Воробець, – адже діти знаходяться серед книжок, іде певна інтеграція. Діти не комплексують, поводять себе відкрито».

Центр «Промінчик» працює з 2007 року. Перший рік – це був рік устаткувань, паперової роботи. «Ми почали працювати з 2008. І першим нашим надбанням був проект з Львівської політехнікою, в рамках якого відбувся благодійний бал «Казка-феєрія». Згодом відбулася фотовиставка, під назвою «Люди як люди, лише з синдромом Дауна». Ми її робили разом з Іриною Вороніною-Баранською. Фотограф намагалась максимально передати красу та неповторність кожної дитини», – наголошує керівник центру.

Вероніка каже, що їй болить кожна людина. «Мені важливо інтегрувати її в суспільство. У нас є дівчинка, якій 19 років, вона хоче кудись поступати, і що їй робити? Це тема для обговорення, для думання».

У центрі зараз є 25 родин. Є діти, які доїжджають і з Дрогобича, і з Кам’янки-Бузької. У «Промінчику» з дітьми працює логопед, арт-митець, терапевт, дітки займаються спортом, танцями, плаванням, а влітку їздили у табір. У планах - заняття параолімпійським спортом.

«Юля, якій 18 років, навіть була волонтером, – розповідає Вероніка Воробець. – Такі діти дуже відповідальні, і вони мають тримати в собі цей стержень, стержень того, що вони потрібні. Тому що у будь-якої людини, яка відчуває себе непотрібною, починається депресія».

Центр «Промінчик» це велика родина. Вероніка Воробець сподівається, що люди, в яких народилися такі дітки, не будуть сидіти в чотирьох стінах. «Ми хочемо донести багато інформації. Маємо на меті також робити відкриті круглі столи для батьків, у яких народилася така дитина. Щоб вони не ховалися. Треба жити. Цих дітей треба приймати такими і любити».

Коли в батьків народжується дитина з синдромом Дауна, вони приходять в центри пригнічені, у них багато питань. «Погано, що батьки спочатку сидять вдома, бо втрачається дорогоцінний час для розвитку дитини. У дітей із синдромом Дауна немає механізму саморозвитку. Тому в них треба все вкладати. Чим більше вкладеш, тим більше отримаєш у майбутньому, і перший рік життя є дуже важливим. А коли мама відсторонюється від дитини, це недобре для обох. Коли батьки знайомляться з нашим центром, вони відкривають якусь нову грань життя».

Батькам, у яких народилася дитина з синдромом Дауна, Вероніка Воробець радить не впадати у відчай. «Звісно зі сторони це дуже легко казати. Коли народжується така дитина, все змінюється. Бог ще раз показує – не плануй, бо лише Я знаю, який задум Божий. На мою думку, краще за все знаходити організації, які опікуються дітками з синдромом, триматися купи. Бути в позитиві, бо ця дитина дає тільки любов, тільки позитив».

Вероніка Воробець закликає не залишати таких дітей у дитбудинках, тому що кожна дитина, покинута там, переживає самотність. «80% дітей, покинутих в дитбудинках, помирають, не доживши до першого року життя. Дуже важливо, щоб батьки зрозуміли, як важливо бути з дитиною, – наголошує Вероніка, – Я маю на меті допомогти батькам, чим можу. Ми в руках Божих. Чому такі діти приходять на землю? Мабуть, вони прийшли навчити нас не боятися. Вони не бояться, вони відкривають душу і кажуть: просто любіть нас такими, якими ми є. В нас купа проблем, і ми відштовхуємо їх. Але ж там є серце, є душа. Не треба затуляти вуха, очі, і казати «ніч». Бо це день. Цей день ми і хочемо донести. Ці діти нічого не потребують, окрім любові, і цю любов треба їм донести, відкрити своє серце».

Вероніка Саврук