Реформування – шлях до євроінтеграції

Може Ви дивуєтеся, що я не подав титул свого виступу, а це тому, що я хочу говорити з духовної і екуменічної точки зору про реформування як шлях до евроінтеграції.

 

Слово реформа доволі енігматичне. Воно припускає, що щось не функціонує і це треба змінити. В нашій державі сьогодні багато говориться про реформу, але самі бачимо, що треба доброї волі тих, що хочуть реформувати, але і доброї волі тих, що приймуть цю реформу. Різні бувають реформи: політичні, економічні, аграрні, освітні. Сьогодні модно реформувати.

Найбільшою реформою в історії людства останніх 2-х тисячоліть вважають реформу, яку почав Мартин Лютер в 16 столітті. Дійшло до того, що західне християнство поділилося на католицький і протестантський світ. Коли Католицька Церква усвідомила, що так дальше бути не може, почала вона і свою так звану контрреформацію, і весь цей період 16-17 століття вважають часом не реформи, але реформації – епохою реформ. Це була важка історична операція. У 1998 році Західна Европа святкувала 350-ліття Вестфальського миру, який наступив після 30-літньої війни, коли в Західній Европі християни: католики і протестанти вбивали один одного, щоб їхня сторона перебрала верх. Скінчилося це тим – як завжди в політичному світі – компромісом прийняття засади – cuius regio, eius religio – чия сторона, того і релігія – але рани поділу Західної Европи, а ми ще додамо і поділу між Сходом і Заходом не подолано і по сьогоднішній день.

Кілька днів тому Папа Венедикт ХVI був у Німеччині, і в Ерфурті зустрівся з найвищими представниками Німецької Евангелистської Церкви. Все відбулося чемно, куртуазійно, може навіть і щиро, але відповідей на основні питання не знайдено – так глибого закорінена вже прірва роз’єднання.

Тепер перейдімо до новіших часів, до історії України. Двадцять років тому Україна здобула свою незалежність. Мимо всяких проблем ми живемо таки у вільній і бодай в якійсь мірі демократичній державі. Церква не переслідується. Існує релігійна свобода. Україна як европейська держава обрала европейський вимір. Політично ми переважно заявляємо, що хочемо в Европу, до Европейського Союзу, але рівночасно спостерігаємо, що один одного не знаємо, що не хочемо поступитися, або як в нашому народі кажуть: якщо не буде так як я скажу, то нехай все пропаде.

Як християнин, а передусім як священик, який в тій хвилині промовляє до християн, які, я вірю, хочуть бути вірними послідовниками Христа, я замість слова реформування повернувся б до Євангелія, до науки Христової, до Христового миру і до одності в Христі.

Як би ми не дивилися на історію Европи, одного ми заперечити не можемо, що годі собі уявити Европу без христистиянства – культури, мистецтва, літератури, тощо. Сьогодні модно говорити про юдео-християнські традиції Европи і ми це приймаємо, бо християнство виросло чи радше доповнило староюдейську традицію і на цій традиції постала і европейська цивілізація, яка згодом поширилася по всій земській кулі. Сьогодні екуменісти є згідні в принципі в одному, що в основному всякі розколи, схизми і поділи випливали не з догматичних рацій, але з причин гріховности, жадоби влади, браку толерантности, гордости і бажання панувати одних над одними. Церква – це Христове тіло, що складається з людей, які поділили себе на різні віровизнання і тим самим стали співвинними в більшій чи меншій мірі до гріха роз’єднання. Якщо ми дійсно справжні християни і европейці, а я сказав би більше – якщо ми хочемо дійсно жити євангельським життям і бути вірними послідовниками Христа, ми маємо палко всі бажати і шукати шляхів до єдности.

Погляньмо коротко на історію Европейського Союзу, якого сьогодні уважають своєрідним клубом переможців і економічного процвітання. Як цей Союз родився? Насамперед зі смутком треба сказати, що він родився лише в Західній Европі, бо всюди, де панував сталінський режим у Радянському Союзі і так званих сателітних державах – народи цього блоку були позбавлені можливості, що більше, не могли навіть думати бути членами цього Союзу.

Европейський Союз постав після страшної травми і катаклізми людства – ІІ Світової Війни, під час якої понад 50 млн. людей загинуло, тому що людство піддалося гріху і відкинуло свої християнські традиції. В безпосередньо повоєнному часі в Західній Европі знайшлися три великі державні мужі: француз Робер Шуман, німець Конрад Аденауер та італієць Альчіде Де Ґаспері – глибоко переконані християни, які твердо заявили, що Европа не сміє знову виповісти будь-кому війну. Ці три мужі були глибоко переконаними християнами і сьогодні треба ствердити, що в Европі вже 60 років, крім війни на Балканах у 90-х роках, війни не було. Може мало з вас хто знає, що ті 12 зірок на прапорі Европейського Союзу є взяті з образу Богоматері у західному мистецтві. Такими глибоко віруючими християнами були Шуман, Аденауер та Де Ґаспері. Вони будували нову Европу на засадах її юдео-християнської традиції, співжиття, прощення, примирення і взаєморозуміння. Великим кроком здійснення християнських засад був акт примирення, здійснений генералом де Голем і Канцлером Німеччини Конрадом Аденауером, коли ці два великі европейські народи, які впродовж багатьох століть воювали, суперничали і змагалися дійшли до примирення, до співпраці до тієї міри, що по нинішній день ці дві держави є тими, які диктують головні напрямні політики Европейського Союзу.

Нажаль, впродовж літ, після смерті цих великих християн і політиків в Европейському Союзі притуплювалося поняття розуміння своїх юдео-християнських корінь. Переважила економічна сторона, добробут і дійшло до того стану, що в останньому десятиліттю треба було боротися, щоб вибороти приміщення під каплицю для тих депутатів, які бажали піти на Літургію у неділю і свята.

З 1989 до 1991 року тривав наступний переломовий період – упала Берлінська стіна – зникла залізна завіса. Східна Европа стала вільною, і тоді ми східно-европейці, а також і розумні західно-европейці зрозуміли, як вони мало знають дійсно про всю Европу від Атлантики до Уралу. Европа не є лише західним романсько-германським світом, вона охоплює слов’ян, не лише римську латинську традицію, але візантійську східну традицію. Ці дві традиції: римська і візантійська є у процесі інтеграції.

У цьому великому образі Україна знаходиться на перехресті Сходу і Заходу Европи. Тут завжди будуть перетинатися західний і східний світогляд, візантійська і римська традиція. Україна вийшла з тоталітарної системи і багато постраждала саме тому, що вона була травмована. Ми це відчули передусім тут на теренах Західної України. Скільки непорозумінь, конфліктів і боротьби за посілості, будинки церкви і т. п. Нам треба інтегруватися в Европу. Ми маємо присвоїти собі християнські цінності. Тут, як священик, я не скажу вам нічого нового, я лише пригадаю древні начала, якщо ми хочемо інтегруватися в Европу, якщо ми хочемо реформувати Европу, ми маємо оновитися в Христі, ми маємо старатися відновити старе гасло, кинуте ще папою Піїм ХІ: В Христовому Царстві хай панує Христовий мир. Ми маємо відновити все у Христі – Omnia restaurare in Christo. А якщо говорити мовою Папи Івана ХХІІІ і Другого Ватиканського Собору, Церква не повинна боятися оновитися – aggiornamento.

Шановні присутні я не знаю, чи мій виступ є рефератом чи проповіддю, але хочу Вас запевнити, що я дуже свідомо виступаю тут як Президент Інституту Екуменічних Студій, який свої досвіди і життя присвятив дослідженню питання відновлення єдності і сопричастя Церков. Якщо ми хочемо справжньої европейської інтеграції України, якщо ми хочемо дійсно реформувати Европу, то ми маємо внести поважний внесок християнського східнодуховного виміру. Ми маємо обмінюватися дарами, передавати свій досвід і знання, навчатися в західних народів, шукати шляху до єдности, щоб Европа, той спільний европейський дім від Атлантики до Уралу був справжнім християнським, різноманітним, але одним континентом, скріпленим цінностями Христового Євангелія.