Настоятель св. Миколаївського храму при університеті Державної податкової служби України в м. Ірпінь

Виступ під час круглого столу "Роль церков в розвитку громадянського суспільства", 26 вересня 2012 року, УКУ

Деякі аспекти відносин УПЦ з державною владою напередодні парламентських виборів 2012 року

 

 

“Пилат увійшов у преторій, і покликав Ісуса,

і до Нього сказав: Чи Ти Цар Юдейський? ...

Ісус відповів: Моє Царство не із світу цього”.

(Іоан. 18: 33, 36)

 

Після розпаду СРСР і утворення України, як незалежної держави, частина РПЦ яка існувала на цій землі опинилась лицем до лиця перед новими викликами. Потрібно було дати багато відповідей на турбуючи народ Божій питання. Треба було зрозуміти як взаємодіяти з владою, яка змінила своє відношення до релігії з агресивного на толерантне , а іноді не в міру активне для світської держави. В деяких питаннях, наприклад в таких, як автокефалія УПЦ, держава напряму робила спроби втрутитись в цей, суто церковний процес, і «наломала дров» і сприяла розколу, якій не подолано і понині.

Щоб прояснити в якому стані, в наш час, знаходяться в Україні  відносини Української Православної Церкви і держави – звернемось , для початку до «теорії» ,а саме  до документу прийнятого 12 років тому на Ювілейному соборі РПЦ . Це “Основи соціальної концепції РПЦ” (далі - ОСК). Майже відразу він був перекладений на українську мову, «РПЦ» було змінено на «УПЦ» і в такому вигляді існує і донині, являючись, так би мовити, путівником для життя УПЦ в сучасній Україні. Потім звернемось до «практики» тобто до прикладів з реального життя.

Цілий III розділ присвячений темі, яка розглядається в цій доповіді. Наведу декілька цитат:

Основна ідея розділу  полягає в тому, що Церква створена Самим Богом, а існування держави обумовлено необхідністю регулювання людських стосунків, а також протидії гріху і злу за допомогою сили влади. Наводяться приклади з Євангелія та апостольських послань , які, ніби, легалізують і виправдовують існування влади. Христос відповів Пілату: «Ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було дано тобі звище» (Ін. 19, 11).

У відповідь на спокусливе запитання фарисея, чи можна сплачувати податки кесарю, Спаситель сказав: «Віддавайте кесареве кесареві, а Боже Богові» (Мф. 22, 21).

«Усяка душа нехай підкоряється вищій владі,- звертається до римлян ап. Павло,- бо немає влади не від Бога; існуючі ж власті поставлені Богом. Тому той, хто противиться владі, противиться Божому повелінню. А ті, що противляться, самі викличуть на себе осуд. Бо начальники страшні не для добрих діл, а для злих. Чи хочеш не боятися власті? Роби добро, і одержиш похвалу від неї. Бо начальник є Божий слуга, тобі на добро. А якщо робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меч; він — Божий слуга, месник на покарання того, хто робить зло. І тому треба підкорятися не тільки із страху покарання, але й заради совісті. Для цього ви і податки платите, бо вони, Божі слуги, цим постійно зайняті. Отже, віддавайте всім належне: кому податок — податок; кому оброк — оброк; кому страх — страх; кому честь — честь» (Рим. 13, 1-7). Таку ж думку висловив і апостол Петро: «Отже, будьте покірні всякому людському начальству, заради Господа: чи цареві, як верховній владі, чи правителям, як від нього посланим для покарання злочинців і для похвали тим, хто робить добро, — бо така є воля Божа, щоб ми, роблячи добро, примушували мовчати неуцтво нерозумних людей, — як вільні, не як ті, хто використовує свободу для прикриття зла, але як раби Божі» (1 Пет. 2, 13-16). Апостоли навчали християн підкорятися владі, незалежно від того, як вона ставиться до Церкви. За апостольських часів Церква Христова була гнаною і від місцевої іудейської влади, і від державної римської. Це не заважало мученикам та іншим християнам молитися за гонителів і визнавати їхню владу.

 

 

Церква не тільки закликає своїх чад підкорятися державній владі, незалежно від переконань і віросповідання її носіїв, а й молитися за неї, «щоб провадити нам життя тихе і безтурботне у всякому благочесті і чистоті» (1 Тим. 2, 2).

 

«У сучасному світі держава звичайно є світською і не обтяжує себе жодними релігійними зобов'язаннями. її співробітництво з Церквою обмежене рядом галузей і грунтується на взаємному невтручанні в справи один одного. Проте, як правило, держава усвідомлює, що земне благоденство неможливе без дотримання певних моральних норм тих самих, які необхідні й для вічного спасіння людини. Тому завдання та діяльність Церкви і держави можуть збігатися не тільки в досягненні суто земної користі, а й у здійсненні спасенної місії Церкви».

 

Церква не повинна брати на себе функції, які належать державі(доктрина «двох мечів» на Заході): протистояння гріху шляхом насильства, використання світських владних повноважень, прийняття на себе функцій державної влади, що передбачають примус або обмеження. Водночас Церква може звертатися до державної влади з проханням або закликом застосувати силу в тих чи інших випадках, однак право вирішення цього питання залишається за державою.

 

Держава не повинна втручатися в життя Церкви (цезарепапістські зазіхання на Сході), в її управління, віровчення, літургійне життя, духівничу практику тощо, як і взагалі в діяльність канонічних церковних установ, за винятком тих сторін, що передбачають діяльність Церкви як юридичної особи, яка неминуче вступає у відповідні відносини з державою, її законодавством і владними органами. Церква чекає від держави поваги до її канонічних норм та інших внутрішніх установлень.

 

У країнах, де перемогла Реформація, а згодом і в деяких католицьких країнах у державно-церковних взаємовідносинах усталився принцип територіалізму, суть якого полягає у цілковитому державному суверенітеті на відповідній території, у тому числі й над релігійними громадами, які на ній знаходяться. Девізом цієї системи взаємовідносин стали слова cujus est regio, illius est religio (чия влада, того і релігія). При послідовному здійсненні дана система передбачає видалення з держави прихильників віросповідання, відмінного від того, якого дотримуються носії вищої державної влади (це не одноразово відбувалося на практиці)…»( III. 4).

На щастя, з розпадом СРСР, скінчився час, коли релігійні дисиденти ховались від переслідувань за кордоном. Україна  сприйняла модель співіснування держави і релігії, яка вже декілька століть існує  у Франції і США і не переслідує людину за релігійні переконання, якщо вони не є деструктивними для суспільства. Це повне відокремлення Церкві від держави. Жодна з релігій чи конфесій в Україні не є державними ( на відміну від Великобританії, Фінляндії, Норвегії, Данії, Греції, Кіпру), але існує поняття про «релігію більшості», або «традиційну релігію».

Стаття 35, Конституції України, гарантує громадянам свободу совісті, яка з одного боку є позитивним явищем, а з іншого свідчить про те, що « …в сучасному світі релігія із «загальної справи» перетворюється на «приватну справу» людини. Сам по собі цей процес свідчить про розпад системи духовних цінностей, втрату прагнення до спасіння у більшої частини суспільства, яке утверджує принцип свободи совісті. Якщо спершу держава виникла як інструмент утвердження в суспільстві божественного закону, то свобода совісті остаточно перетворює державу на виключно земний інститут, який не обмежує себе релігійними зобов'язаннями.( III. 6)»

 

«Держава, у тому числі світська, як правило, усвідомлює своє покликання упорядковувати життя народу на засадах добра й правди, піклуючись про матеріальний і духовний добробут суспільства. Тому Церква може взаємодіяти з державою у справах, які служать на благо самої Церкви, особи й суспільства. Для Церкви така взаємодія має бути частиною її спасенної місії, яка передбачає всебічну турботу про людину. Церква покликана брати участь у влаштуванні людського життя в усіх сферах, де це можливо, і поєднувати відповідні зусилля з представниками світської влади.

Умовами церковно-державної взаємодії повинні бути відповідність церковної участі в державних справах природі й покликанню Церкви, відсутність державного диктату в суспільній діяльності Церкви, незалучення Церкви до тих сфер діяльності держави, де її участь неможлива внаслідок канонічних та інших причин.

Сферами співпраці Церкви й держави у нинішній історичний період є:

а) миротворство на міжнародному, міжетнічному та громадянському рівнях, сприяння порозумінню й співробітництву між людьми, народами та державами;

б) турбота про збереження моральності в суспільстві;

в) духовні, культурні, моральні та патріотичні освіта й виховання;

г) справи милосердя та благодійності, розвиток спільних соціальних програм;

д) збереження, відродження й розвиток історичної та культурної спадщини, включаючи турботу про охорону пам'яток історії і культури;

е) діалог з органами державної влади будь-яких гілок і рівнів з питань, значущих для Церкви й суспільства, у тому числі у зв'язку з виробленням відповідних законів, підзаконних актів, розпоряджень і рішень;

ж) піклування про воїнів і співробітників правоохоронних установ, їхнє духовно-моральне виховання;

з) робота з профілактики правопорушень, піклування про осіб, які перебувають у місцях позбавлення волі; и) наука, включаючи гуманітарні дослідження;

і) охорона здоров'я;

к) культура і творча діяльність;

л) робота церковних і світських засобів масової інформації;

м) діяльність з охорони навколишнього середовища;

н) економічна діяльність на користь Церкви, держави й суспільства;

о) підтримка інституту сім'ї, материнства й дитинства;

п) спротив діяльності псевдорелігійних структур, небезпечних для особи й суспільства(III. 8.)». Щоб побачити, що всі ці пункти мають втілення в житті достатньо переглянути сайти релігійних новин ( «Релігія в Україні», наприклад, або «Релігійно-інформаційну службу України», рубрика «Державно-конфесійні стосунки»).

 

28 жовтня 2012 року мають відбутися шості парламентські вибори в незалежній Україні. Українська Православна Церква не є суб’єктом політичного процесу, але політичне життя країни не може бути повністю відокремленим від життя Церкви. Тому Церква має час від часу підкреслювати свою офіційну позицію стосовно тих чи інших явищ у політичному житті, закликаючи своїх віруючих до дійсно християнського відношення до них.

 

Пріорітетним завданням для Церкви є єдність Її членів. Політічні розділення ні в якому разі не можуть виправдати порушення церковної єдності. Згідно з ОСК: “На тлі політичних незгод, суперечностей і боротьби Церква проповідує мир і співпрацю людей, які дотримуються різних політичних поглядів. Вона також вважає за можливе наявність різних політичних переконань серед її єпископату, кліру та мирян, за винятком тих, які явно ведуть до дій, що суперечать православному віровченню і моральним нормам церковного Передання” (V, 2). Напередодні парламентських чи президентських виборів Церква звертається до своїх чад, нагадуючи цю свою позицію. Ось і нещодавно, 25 серпня, Синод УПЦ оприлюднив “Звернення до православних громадян у зв’язку з майбутніми виборами до Верховної Ради України[1], в якому, закликаючи вірних прийти на вибори та виконати свій громадянський обов’язок, вкотре наголосив, що місія Православної Церкви — не брати участі в політичній боротьбі, не агітувати за ту чи іншу політичну силу, того чи іншого кандидата, а “проповідувати вічні Євангельські цінності та докладати максимум зусиль для їх втілення в життя”.

 

Хоча Церква не забороняє священослужителям мати політичні погляди, в ОСК наголошується що “неможливою є участь церковного Священноначалія і священнослужителів, а отже, і церковної Повноти, у діяльності політичних організацій, у передвиборних процесах, таких як публічна підтримка політичних організацій або окремих кандидатів, які беруть участь у виборах, агітація і т.ін. Не допускається виставлення кандидатур священнослужителів на виборах будь-яких органів представницької влади всіх рівнів”(У 81-му Апостольському правилі записано: «Не личить єпископу, чи пресвітеру вдаватися у народні управління, але неодмінно бути при справах церковних». Про це йдеться і в 6-му Апостольському правилі, а також в 10-му правилі VII Вселенського Собору. В сучасному контексті дані положення стосуються не тільки виконання адміністративних владних повноважень, а й участі в представницьких органах влади). Нажаль, остання заборона не завжди виконувалась тими чи іншими священнослужителями. Цікаво прослідкувати динаміку політичної активності кліриків у цьому відношенні.

На багатьох минулих виборах до органів державної та місцевої влади були обрані депутатами цілий ряд священиків та декілька єпископів УПЦ . Як показовий приклад можна привести митрополита Агафангела (Савіна), який ще в 90-у році був обраний до українського Парламенту, а в подальшому регулярно обирався депутатом Одеської обласної ради — або за партійними списками (Партії Регіонів), або по мажорітарній системі. Як інший приклад можна навести митрополита Павла (Лебідя), що неодноразово обирався до Київської міської Ради (за списками тієї ж Партії Регіонів). Вони, як і багато священників УПЦ, які також були обрані депутатами місцевих рад, виправдовували це тим, що посада депутата дозволить їм активніше захищати інтереси Православної Церкви.

Але останнього часу в політичній діяльності митрополита Павла відбулися зміни. В цьому році він відмовився виставляти свою кандидатуру і приймати участь у виборах. Він заявив: “Я ніколи більше не буду балотуватися і вести політичну діяльність. Я не маю відношення до політики” [2] Цей факт, особисто мене, не може не радувати тому, що я глибоко впевнений, що наближеність до влади в деякій мірі компрометує священнослужителів. Особливо в такий період, як зараз (втім завжди), коли багато хто з громадян невдоволений діями влади. Дотримання розумної дистанції з владою і сподівання на боже провидіння, а не на «князів людських» бачиться мені і багатьом клірикам і мирянам виправданим. Хотілось би, щоб і інші заполітизовані священнослужителі це зрозуміли.

 

Також незмінною залишається позиція УПЦ щодо неприпустимості політичної агатації з церковних амвонів. Так, в ОСК наголошується, що “існують галузі, в яких священнослужителі й канонічні церковні структури не можуть надавати допомоги державі, співробітничати з нею”; і по-перше це — “політична боротьба, передвиборна агітація, кампанії на підтримку тих чи інших політичних партій, громадських і політичних лідерів”. І цього року Синод у своєму зверненні підкреслив: “Церква не бере участі в політичній боротьбі, не веде агітації за ту чи іншу політичну силу, того чи іншого кандидата”.  Для мене, як настоятеля парафії ці слова дуже важливі. Політикам що, звернуться до мене за підтримкою в просуванні своєї або чиєїсь кандидатури, я сміливо можу процитувати наведений вище документ. На щастя, в цьому році ще ніхто не звертався і навіть Петро Мельник, ректор НУДПСУ (Національний університет державної податкової служби України при якому побудована церква св. Миколая), народний депутат від ПР і кандидат в депутати по 95 округу, жодним словом не натякав на церковну підтримку. У 2004 році було по-іншому. Багато тонн агітаційної «макулатури» було завезено по парафіях для подальшого розповсюдження серед віруючих. Деякі незгодні з такою постановкою питання  священнослужителі категорично відмовились брати участь в агітації і навіть приєднались до протестуючих на Майдані Незалежності, що також стало крайністю. Деякі без докорів совісти діяли за схемою: «ти мені-я тобі», особливо в парафіях де йшло будівництво (до речі, на парафіяльному рівні таких випадків багато й зараз).

Тоды, у 2004 році, передбачаючи загрозу суперечок в церковному середовищі по політичним мотивам ієрархія УПЦ оприлюднила звернення до віруючих де наполягала , що «…ніколи не ділила, не ділить, і не буде ділити людей за походженням, соціальним статусом, національністю, мовою або політичними уподобаннями. Для Церкви немає тільки "помаранчевих" або тільки "біло-блакитних", а всі є дітьми Божими, нашими братами і сестрами у Господа нашого Ісуса Христа» [3].

Ще один крок в напрямку віддалення УПЦ від політики був зроблений в 2007 році. Архієрейським Собором УПЦ 21 грудня 2007 року офіційно засуджено «політичне православ’я»”.  Це «…феномен в сучасному російському православ‘ї,  поширений серед вірних та священиків Московського Патріархату, головним чином в Росії та Україні. Його ключова суть полягає в тому, що задля досягнення певних соціальних та суспільних цілей Православної Церкви православні люди мають право використовувати у своїй діяльності політичні інструменти та методи. В Україні найактивнішими пропагандистами ідей політичного православ‘я залишається: «Союз православних братств в Україні» (лідер В. Лукіяник), «Союз православних громадян України» (лідер Валерій  Кауров), ГО «Единое отечество», «Православний вибір» (лідер Юрій Єгоров), «Російська співдружність» (Олександр Прокопенко), «Народний Собор» (Ігор Друзь), «За Русь Святу і віру православну», Православне братство в ім'я Царя-мученика Миколи ІІ, Православне братство в ім'я святого преподобного Лаврентія Чернігівського та різні козацькі організації проросійського імперського спрямування.»[4].

У своїй ювілейній доповіді з нагоди 20-ліття Харківського Собору Предстоятель УПЦ (МП) Митрополит Володимир ще раз пригадав про засудження явища «політичного православ‘я» в Українській Православній Церкві : «Деякі суспільні організації, що позиціонували себе як православні, фактично пропагували політичні ідеї. Тому 11 листопада 2008 року Священний Синод Української Православної Церкви, розглянувши це питання, засудив політичне спрямування діяльності деяких братств України та інших громадських організацій і відкликав благословення на їх діяльність (Журнал № 93). І сьогодні наша Церква принципово засуджує так зване «політичне православ’я» і закликає єпископів та священників не використовувати церковний амвон для пропаганди будь яких політичних ідей».

В цьогорічному Зверненні Священного Синоду ще раз, вже втретє, наголошується: “Ми вже неодноразово підкреслювали, що принципово засуджуємо так зване «політичне православ’я»”.  [5]

 

Вище було розглянуто позицію УПЦ відносно влади і політичного життя. Тепер можна окреслити деякі тенденції в зворотньому напрямку, тобто з боку керівництва країни до Православ’я в цілому і до УПЦ зокрема.

Президент Янукович позиціонує себе, як православну людину. Ще в статусі кандидата в президенти він постійно відвідував православні святині в СНГ і за кордоном (Єрусалим, Афон) створюючи себе «православний імідж». Неодноразово відбувалися зустрічі з Предстоятелем УПЦ, митрополитом Володимиром, а також з Патріархом Московським Кирилом, на яких Янукович наполегливо брав благословення на президентство. Ставши Президентом України він не відмовився від обраного іміджу і активно брав участь в церковних заходах УПЦ, довгий час ігноруючи, при цьому, представників інших православних церков. В останній час відносини Президента і УПЦ (КП) покращились, як відмітив патр. Філарет:«Якщо минулого року було наступ на КП, хотіли відбирати і перетягувати наші храми і парафії, то в другій половині 2011 року це припинилося. І ми відчуваємо це і у відносинах з архієреями УПЦ МП, що є результатом того, що ставлення Президента до Київського патріархату поліпшується» [6]. Якщо це дійсно так, це робить честь Януковичу як політику, для якого всі рівні, але з іншого боку це сигнал для УПЦ (МП), що віднині «монополія» на Президента втрачена і це може привести к охолодженню у відносинах.

Ще один штрих: в липні цього року, під час святкувань в Києві 1024 річниці хрещення Русі, заголовки інтернет - видань зарясніли заголовками на кшталт :«Патріарх Кирило не буде зустрічатися із президентом Віктором Януковичем через холодні відносини між Кремлем і Банковою». Можливо це так, але раніше Янукович майже не упускав можливостей зустрітись із патр. Кирилом, особливо до свого обрання Президентом. Можливо причина в тому, що Патріарх «зачастив» так би мовити до України і його візити перестали бути чимось екстраординарним. Зустріч все одне відбулась, але в Криму, де Президент проводив відпустку в неофіційному, можна сказати домашньому, форматі. Журналісти саркастично відмітили, що Янукович вийшов зустрічати патр. Кирила в спортивному одязі.

Окремі представники політичних сил — і правлячих партій в тому числі — починають поступово усвідомлювати, що затягнення Церкви до політики і виборчого процесу не дає бажаних результатів. Кількість людей дійсно відвідуючих храми УПЦ по неділях та святах і приймаючих участь у таїнствах не така велика у співвідношенні із загальною кількість громадян («На сьогодні УПЦ(МП) має 12 251 зареєстровану релігійну одиницю (із них 11952 громади). Служіння несе 9 680 священослужителів»)[7]. Якщо зробити прості підрахунки (скажімо 200 осіб на 1 парафію, що є дуже сміливою цифрою!) то вийде, що «реальних парафіян УПЦ» вийде лише 5 % від населення України. Серед цих людей симпатії до кандидатів, партій не є однорідними, як показала «помаранчева революція» у 2004 році. Відповідно і вплив  Церкви на електорат значно перебільшений .

Більше того — деякі з політиків навіть приходять до вірної думки, що поєднання «святого і грішного», Церкви і політики несе негативні наслідки як для самої Церкви, так і для суспільства. У людей повинно залишатись у житті щось святе. Наприклад, народний депутат від Партії Регіонів Василь Горбаль, в минулому головний регіонал Києва, нещодавно в інтерв’ю “Українській Правді” сказав: “Я йшов своїм шляхом у питаннях, пов'язаних з поверненням майна Української Православної Церкви. На жаль, у фракції Партії регіонів я не знайшов підтримки. Зараз у Партії регіонів інші пріоритети…Я дуже болісно ставлюся, коли говорять: "Політична сила така-то належить до такої-то церкви ". Ми великої шкоди наробили цим ...” [8]. Важко не погодитись з цією думкою.

Напередодні парламентських виборів в Україні практично всі християнські конфесії звернулись до своїх вірних із закликом прийти і «зробити свідомий і відповідальний вибір», «ознайомитись з програмами кандидатів», «посилити молитву»,і т.п. Все це вже стало для нас звичним. Деяких відомих журналістів це відверто дратує. Прочитав нещодавно на РІСУ статтю «Священний обов’язок голосувати»[9]. Автор-Катерина Щоткіна. Її статті завжди читаю із задоволенням, хоча не жалує вона нашого брата-священнослужителя, а ця стаття просто за душу узяла. Авторка взагалі вважає недоцільними традиційні послання Церков перед виборами, тому що, «…політичні вибори — це, як правило, вибір зла (хай навіть меншого) — чи повинна Церква взагалі брати в цьому участь? Тим більше, в ролі агітатора. А якщо все ж бере участь — чи повинна вона своєю риторикою перетворювати цей вибір на сакральне дійство? Адже більшість із нас могли б спокійно поставитися до вибору між злом більшим і меншим — якби не було отого нагнітання «священного»… Якщо Церква й повинна за щось агітувати — то за Царство Небесне, за вищий вибір між Добром і Злом, Життям і Смертю».  Хіба вона не права ? Можливо дійсно віруючим людям треба дати можливість самостійно в усьому розібратись -  йти чи йти на вибори, за кого віддати свій голос? Хіба сучасна людина сліпа і глуха і не бачить плодів з різних політичних дерев? Якщо перефразувати Щоткіну, то далі вона закликає Церкву повернути собі моральний авторитет через відмову від замовчування беззаконь влади. Або хоча б «дистанціюватися від убогого владного офіціозу — ігнорувати зав’язлі в зубах «єдині пориви» духовної та світської влади в уявленнях про «любов до України», «вшановування героїв» та іншої показухи». Жорстко, як жорстке саме життя, але актуально і вимушує замислитись представникам усіх Церков без винятку. А ще треба просто пригадати слова: «Ви сіль землі. Коли сіль ізвітріє, то чим насолити її? Не придасться вона вже нінащо, хіба щоб надвір була висипана та потоптана людьми.» (Мт.5, 13). Були вже прецеденти,  у минулому столітті, пам’ятаєте?

[1] http://orthodox.org.ua/article/zvernennya-svyashchennogo-sinodu-ukraїnskoї-pravoslavnoї-tserkvi-do-pravoslavnikh-gromadyan-

[2] http://izvestia.com.ua/ru/article/36126

[3]  http://www.otechestvo.org.ua/vesti/2004_12/v_1_09.htm

[4] http://risu.org.ua/ua/index/resourses/directory/48781/

[5] http://www.patriarchia.ru/db/text/342555.html

[6] http://lb.ua/news/2012/02/03/135116_otnosheniya_mezhdu_uptskp_i_yanukovichem.html

[7] http://risu.org.ua/ua/index/reference

[8] http://www.pravda.com.ua/articles/2012/08/28/6971555/

[9] http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/authors_columns/kshchotkina_column/49440/