Ректор Українського католицького університету

Виступ під час круглого столу "Роль церков в розвитку громадянського суспільства", 26 вересня 2012 року, УКУ

Преосвященніший владико, всечесніші отці, дорогі колеги, я хочу запропонувати певний жанр диспуту не як доповідь, не як монолог, а як певні точки до дискусій. Ми вже вчора мали нагоду послухати чимало глобальних тем в тематичний спосіб з різними ракурсами. І я би хотів запропонувати певні дискусійні питання щодо ролі Церкви в розвитку громадянського суспільства під час цього екуменічного тижня, який присвячений майбутньому демократії в Україні. Як греко-католик я дозволю собі сказати щось про Греко-Католицьку Церкву. І також постараюся висловити одну чи другу думку про загальний церковний контекст.

Громадянське суспільство може вільно розвиватися там, де основні права і свободи людини юридично забезпечені і захищені державою. Громадянське суспільство є цією мережею позадержавних структур та інститутів, які розвиваються в таких умовах. Ідеал рідко буває. І ми не говоримо про ідеальний варіант прав і свобод. Навпаки, якщо ми хочемо цю тему розглянути в якомусь історичному контексті де умови були максимально екстремальними. І тут я хотів би сказати щось про дуже непростий драматичний, але також в певному вимірі, переможний досвід українських греко-католиків. Не знаю, тут можна ще дальше досліджувати, але якщо я не помиляюся, то протягом двох поколінь з 1945-1946 року по 1989 рік в Радянському Союзі УГКЦ у катакомбах була найбільшим соціальним організмом, який висмикувався з контролю держави. Обставини катакомбного, нелегального переслідуваного життя, які були обставинами не лише для греко-католиків, мали як передісторію практично ліквідацію Православної Церкви в Радянському Союзі у 20-30-х роках. Ми пам’ятаємо, що було близько ста правлячих архієреїв в Православній Церкві в Російській імперії в час революції, а в 1939 році залишилось чотири. Тобто на 95 відсотків Церква її ієрархія, її структури були ліквідовані. Отже, повоєнний досвід греко-католиків мав різні прецеденти в радянському минулому, які відбувались на спинах, можна сказати, православних інших конфесій. Але цей невибраний стан нелегального існування, який мав дуже багато негативних наслідків з якими УГКЦ сьогодні старається давати собі раду, мав певні позитиви. Коли ти нічого не маєш, то ти не маєш, що втрачати. Це є така свобода крайньо бідного, нижчого.

Відбулася велика редукція Греко-Католицької Церкви. Також можна сказати практично на 90-то відсотків. Якщо в 1939 році було три тисячі священиків, то в 1989 році було триста літніх священиків у катакомбах. По людському міркуванню ще двадцять років і цей феномен втратив би критичну масу необхідну для відродження. Це говорячи про людське. Цей вогонь, який палив і спалив велику частину греко-католицького феномену в повоєнний час однак все ж таки певний елемент цієї Церкви гартував. І цей гарт, те, що не згоріло, те, що не скорчилося чи не викрутилося через цей тиск за останні два десятка років, є важливою основою для розвитку цієї Церкви і важливим елементом громадянського суспільства в Україні. Оцей гарт передбачав в собі вимушене протистояння. Не було іншого виходу. Якщо ти залишався греко-католиком, то ти був марґіналізованим. І про якусь співпрацю, якусь інтеграцію з державними органами не могло бути мови. Це не означає, що не було донощиків, інформації про підпілля. Але як феномен він мусів бути вільним, тобто він був відділений від державного сектору. І сьогодні Греко-Католицька Церква є важливою складовою громадянського суспільства в Україні і вона має колосальний потенціал.

І на кінець про греко-католиків я би хотів сказати, що потенціал є у молодому поколінні. Яке до більшої чи меншої міри не має багажу минулого менше його має. І на мою думку, роль греко-католиків у дальшому розвитку громадянського суспільства в Україні залежить від ефективного використання цього потенціалу. А слабке місце – провід. І тут йде мова не про першу особу. Навпаки, греко-католики потішалися останнім часом     визначним проводом на самому верху. Але йде мова про середні ланки між найвищим рівнем і тим потенціалом, який мав би відкривати двері, стимулювати це молоде покоління, який для цього молодого покоління в процесі його дозрівання мав би бути провідником. І тут, мені здається, є великий знак питання. На рівні єпархій, на рівні поодиноких інституцій Греко-Католицької Церкви, на рівні спеціалізованих апостолятів є одиниці, які готові брати головну відповідальність на себе. І тих одиниць є замало, щоб цей потенціал вповні розвинувся. Майбутнє включно з роллю УГКЦ у розвитку громадянського суспільства, з моєї точки зору, буде пов’язане з тим, що з’явиться більше тих людей, які будуть готові брати на себе відповідальність. І будуть інших провідників нижчого рівня провадити за собою.

Щодо ширшого феномену Церкви і громадянського суспільства треба відзначити, що в Україні, яка сьогодні є державою майже тотальної недовіри, і найчіткішим показником цього є факт, що населення зменшилося майже на 15 % за вісімнадцять років, на сім мільйонів. І що 60 відсотків молодих людей, як стверджують опитування, що якби вони мали нагоду вони б виїхали з України. І можна вказувати пальцем на різні-різні показники цієї недовіри. Але як пані Бекешкіна нам вчора цитувала, різні інститути влади: президент, парламент, регіональна влада, місцеве самоврядування, армія, силові структури не потішаються довірою населення. Якусь довіру має мас-медіа і дуже чітко вирізняються у цих опитуваннях Церкви – Церкви як сопричастя їх клиру, вірних і поодиноких церковних провідників. Митрополит Володимир (Сабодан), Патріарх Філарет, Блаженніший Любомир і сьогодні Блаженніший Святослав з’являються регулярно в рейтингах ста найвпливовіших людей в Україні. Мені здається, що годі знайти якусь європейську країну, де такий відсоток церковних лідерів і в рейтингу, і серед лідерів і так оцінюються суспільством. Треба констатувати, що не лише церковний контекст, але й поодинокі Церкви не є монолітами є різні тенденції, є різні бачення в поодиноких Церквах. Отже, поодинокі Церкви чи певні сектори, частини Церков все ж таки виступають дуже потужним голосом громадянського суспільства. Це може бути в останніх питаннях мови, виборів, це було в питаннях дотримання дорожнього руху, зарплати. Минулорічне звернення 1 грудня від двадцятиліття Референдуму української незалежності і так далі. Слабка точка, яка регулює інші слабості – це роз’єднання церковного голосу, роз’єднання Церков в конфесіях і між конфесіями, яке не дозволяє Церквам використовувати весь потенціал цієї довіри, який Церкви мають у суспільстві.

Отже, щоб підсумувати, я б сказав, що Церкви в нашій історії відігравали важливу роль у формуванні громадянського суспільства навіть там, де його не могло бути. Вони цю роль відіграють сьогодні. Але якщо говорити про Греко-Католицьку Церкву, то слабинка є у відсутності середніх керівників, людей, які є готові брати відповідальність, а це у духовному сенсі означає ставати на певний шлях більш радикальної аскези і більшої жертви, більшого ризику і більшої небезпеки, може, не для життя, як це було колись, але для власного побуту. А загально в церковній панорамі – це проблема роз’єднання, де сила і потенціал Церкви чи Церков зменшується через те, що цей потенціал чи ця сила є у внутрішньо церковному протистоянні.