Спільнота Лярш, Франція

Виступ під час сесії "Розвиток демократичного суспільства через рівні можливості", 26 вересня 2012 року, УКУ

Всі ми унікальні, разом більш людяні

Кілька років тому міжнародна федерація «Лярш-Ковчег» попросила мене розробити програму співробітництва між Інститутом екуменічних студій УКУ, НУ «Львівська Політехніка», НРЦ «Джерело» та спільнотою «Лярш-Ковчег». Ця співпраця в контексті програми «Супровід осіб з особливими потребами» була для мене дуже цікавою і я багато від неї отримала.

Я живу в спільноті «Лярш-Ковчег», що на півночі Франції близько 40 років. Також я працюю у вашій країні, що є дуже цікавим. В певній мірі я переосмислила соціальний вимір своєї роботи та мого життя в спільноті «Лярш-Ковчег». Я більш знайома з особистісними стосунками, це щоденне життя з Жаклін, П’єром, Рене та іншими людьми з особливими потребами. Саме завдяки роботі в цій програмі, я зрозуміла, що «Лярш-Ковчег» є не тільки для нас, для людей з особливими потребами, це наше життя разом, варте того, щоб про це почув світ!

Хочу подякувати за те що запросили нас до участі в соціальному тижні.Також дякую за тему обговорення – рівні можливості! На початку фільму «L’Epreuve des mots»(Випробування слів), коли Паскаля запитили, що означає «розумова вада», він коливається мить а потім відповідає: «Тепер це питання з підступом!». Я теж важаю підступним питанням говорити про неповносправність та рівність можливостей! Зазвичай неповносправність асоціюється з «нерівними можливостями».

Я б хотіла згадати останню зустріч Міжнародної федерації «Лярш-Ковчег», яка проходила в червні в Атланті. На зустрічі були присутні 400 делегатів різних спільнот з усього світу, люди з неповносправністю та без неї. Ця зустріч дає нам можливість поміркувати над існуванням нашого руху в світі, що на мою думку є ще новим, але ми вже будемо святкувати 50-річницю в 2014р.! В ці дні ми переживаємо щось нове, ми більше слухаємо, приділяємо більше уваги тому як хочуть жити люди з особливими потребами. І оскільки ми більше відкриваємося, щоб почути, вони розмовляють і говорять все більшь і більш актуально!       
Можна виділити три кроки за 50-ліття існування «Лярш-Ковчег»: справедливість, перетворення та місія. Мені здається, що якщо нашою ціллю є побудова більш людяного суспільства, ці три кроки можна використатити щоб змінити наш світогляд.

Перший крок: справедливіть.

Стаття 3, Декларації прав людини зазначає, що "кожна людина має право на життя, свободу і на особисту недоторканність". Очевидно, що це не "нормально" або "справедливо" або "гуманно" тільки ліниво говоритипро це  у великих установах.

Це не є «справедливим», щодо цих людей. Після перегляду кількох фрагментів фільму «L’Epreuve des mots», ми бачимо їхню вразливість, гуманність, що вони є особистостями, кожен з них, незважаючи на їхні обмеження або те, якою є їхня неповносправність!

Також це не є «справедливим» і для суспільства так ставитися до найбільш безпомічних. Кеннеді сказав, що ми можемо судити про рівень розвитку країни по тому, як вона піклуються про бідних! Крім цього, я вважаю, що погано ставлячись до неповносправних, розумово нездорових людей, хворих на туберкольоз, злочинців ми перетворюємося на катів і врешті це позбавляє нас людських якостей теж. Не «справедливо» залишати сім’ї сам на сам з неповносправністю їхній дітей. Рене Лерой, член нашої спільноти з неповносправністю, написав книгу під назвою «Самому, не можливо!». Це дуже стосується сімей, літніх батьків; для них просто неможливо дбати про дитину, яка має особливі потреби без сторонньої допомоги! На сьогоднішній день, в світі з неповносправністю, наголос робиться на рівних можливостях, на праві працювати, праві компенсації,  доступності для всіх, у школі, на роботі...і так має бути. Тим не менш, ми повинні бути обережні, щоб не перейти до «тиранії нормалізації», бути як усі за будь якої ціни, бути інтегравоними незважаючи ні на що. Завжди будуть існувати люди з більш тяжкими формами неповносправності, люди які не можуть зосередитися, щоб працювати в «нормальному» середовищі, люди що потребують особливих умов. Я вважаю, що ми завжди матимемо справу зі складним та багатогранним питанням неповносправності, з обмеженнями, складністю та вразливістю людей. Доступність іноді ілюзорна...Деякі місця залишатимуться недосяжними, деякі звуки надто гучними, деякі розмови надто абстрактними або надто довгими.

Як рухатися вперед?Саме тут я б хотіла згадати наш другий крок – перетворення.

Щоб досягти рівноправ’я гідності, згаданому в статті 1, Декларації прав людини, ми мусимо змінити свій світогляд. Мати Тереза мала справу з особливо важкими людськими випадками, практично «на межі». Те, як вона дивилася на людей та її увага до них, робила вмираючих людей Калькутти гідними: в її руках, в її очах, вони вже не були людьми з вулиці, котрі гинуть, безіменні серед інших, вони були особистостями, котрих треба почути, яких треба вмити, про яких необхідно піклуватися. Це стосується того як ми сприймаємо людей та наше власне перетворення. Це справжній виклик бачити, як хтось страждає та продовжувати дивитися на нього як на гідну людину. Але саме наше ставлення відображає до якої міри ми вважаємого когось людиною а не те, що хтось вже є людиною. Це справедливо для людей з обмеженими можливостями, для людей з психічними захворюваннями, для важко хворих,  для людей похилого віку, це вірно і  для ненародженої дитини. Звичайно нам необхідно поліпшувати умови їхнього життя та їхньої інтеграції. Але чи будемо ми дивитися на них як на наших колег, гідних і здатних на віддачу, незважаючи на їхні труднощі? ... Чи ми будемо тікати до здорових, красивих і сильних, багатих та могутніх, що так пропагувала нацистська ідеологія?! Швейцарський філософ, Олександр Жольєн, який страждає від церебрального паралічу, аніж говорити про рівність надає перевагу концепції, яка мені теж до вподоби, «винятковість»; «припускати нашу унікальність, ніж бути як усі!"» Нормальність підрозуміває певне порівняння, де особа з неповносправністю, стоїть нижче і рідко виходить переможцем...Коли кожен з нас порівнює себе із своїм сусідом ми рідко виходимо на перше місце! Мені здається, збагнути нашу винятковіть, це ціль більш відкрита та багата: "Припускати нашу особливість", говорить Жольєн ", означає розуміти життя як витвір мистецтва, який потрібно творити.  Це спосіб життя, коли приймаєш усе суще. Парадоксально, цю радість, я знайшов у маргіналізованих людей суспільства: бездомних та ув'язнених. Можливо,  ці люди більш готові зрозуміти, що життя – це боротьба, і ми повинні зробити все можливе, щоб зробити його радісним." І це мистецтво жити, ця боротьба за щастя, щоб бути живим, знайомить нас із третім кроком  «Лярш-Ковчег» на сьогодні – місія. Дуже часто ми забуваємо про цю творчість і ми створюємо організації, програми, щоб люди з неповносправністю були як усі в суспільстві, де кожен відданий одному і тому самому. «Самому, не можливо!» написав Рене Лерой. Люди з особливими потребами часто є джерелом солідарності, підтримки, цінної присутності в нашому суспільстві допоки ми даємо їм місце доти поки ми їх впускаємо. «Віра і Світло», «Еммаус», «Лярше-Ковчег» та інші організації працюють для найбільш вразливих, щоб вони були в наших серцях, стосунках, в нашому оточенні, в наших церквах. Вони справжні захисники від перевантажень нашої роботи, в гонці за успіхом та просуванням по службі, коли нам бракує спілкування та часу. Апостол Павло говорить про скарб в глиняному посуді...Це прекрасне зображення дару людини з особливими потребами, глиняний горщик чи скарб для нашого суспільства, проблема чи можливість? Вибір за вами!