Доцент Системної Теології в Протестантському Теологічному Університеті, м.Амстердам, і делегований викладач в Інституті Екуменічних Студій , Український Католицький Університет, м. Львів

Виступ під час круглого столу "Роль церков в розвитку громадянського суспільства", 26 вересня 2012 року, УКУ

Моральний опікун чи кенотичний слуга? Теологічний погляд на роль Церков у підтримці громадянського суспільства в Україні

Я вважаю себе як інсайдером, так і аутсайдером. З 2005 року я маю щастя працювати чверть кожного року в цьому динамічному університеті у красивому місті Львів. З цієї унікальної точки зору я б хотіла поділитися з вами деякими спостереженнями і думками. Я пропоную їх як друг, в екуменічному братерстві, і як той, хто відчуває себе особисто залученим у події в Україні.

Структура моєї доповіді наступна: спочатку я представлю три моделі, які зустрічаються в сучасній теології, що описують відносини церкви і держави. Я доводитиму, що третя модель є найбільш підхожа для сучасної демократії. По-друге, я підведу теорію до критичного діалогу з практикою, обговорюючи і оцінюючи деякі конкретні випадки в Україні, коли церква втручається в суспільство і політику у світлі представленої теорії.  У заключній частині я висуну деякі пропозиції щодо того, як церкви, на мою думку, могли б продуктивніше сприяти розвитку громадянського суспільства.

Моделі

Якою має бути роль церковних інституцій у новій, все ще дуже нестабільній і загроженій демократії, якою є Україна? Якою є роль церков у стосунку до інших агентів громадянського суспільства, таких як політичні партії, НУО, ЗМІ, профспілки, громадські організації, жіночі та молодіжні організації  і т.д.? В якості робочого визначення, я називаю громадське суспільство «третім сектором», що відрізняється від держави і ринку, і стосується суттєвим чином так званих «посередницьких інституцій», в яких люди добровільно приймають участь, і що дозволяє висловитися різним секторам суспільства і збагачує громадську участь у демократичних суспільствах.

Сучасна теологія пропонує нам різні варіанти для ролі церков у сучасному плюралістичному суспільстві.

1. Серед теологів все ще існують прихильники теократичної моделі. Ця модель базується на припущенні, що християнська віра неодмінно має тоталітарну претензію, а саме утвердження Божого правління в усіх сферах життя. Закон Божий вважається благотворним і добрим для всіх людей. Церква повинна працювати на християнізацію культури в перспективі нового теократичного порядку. Церква, знаючи про об’явлення Бога і маючи доступ до правдивих моральних принципів, має спрямовувати людей до правильних ідей про розвиток людської особи й соціальної організації. Ми знаходимо цю модель, наприклад, у колах фундаменталістських протестантів і в соціальній доктрині Російської Православної церкви.# Таким є також основоположний принцип так званої Візантійської моделі «симфонії» між церквою і державою.

2. Друга модель – це церква як  «контрастна громада». Ця модель представлена Стенлі Гауервасом, впливовим методистським теологом зі США. У книжці «Чужоземні мешканці» (1989)# він пропонує модель церкви як організації, що є критично налаштована проти сучасного суспільства. Гауервас наголошує на незвичайності Писання. Християни не є покликаними запроваджувати Царство Боже на землі; вони є громадянами небесного народу, «чужоземні мешканці». Першорядне завдання церковної громади – це освячувати життя віруючих.  Дозволити церкві бути справді церквою, без будь-якої власної політичної програми, – такою є порада Стенлі Гауерваса. Як «контрастна громада», християнська громада буде свідчити про Писання в критичному протистоянні до сучасної культури. Сам Гауервас є пацифістом і глибоко-критично ставиться до американо-християнського патріотизму. «Контрастна громада» є чимось на кшталт пророчого знаку. В його баченні церква – це «місто на вершині гори» і що «не може сховатись» (Матей 5, 14). Однак, критики переконані, що еклезіологія  Гауерваса радше схожа на будування замку в повітрі.

3. Третя модель представлена сучасною ревізією так званої доктрини двох царств Св. Августина і Мартіна Лютера. Доктрина двох царств у її класичній формі розрізняє між небесним і земним царством. Окремі сфери церкви і світу тягнуть за собою різні відповідальності.  Церква не є покликана втілювати civitas dei, Боже місто, на Землі. Це виключно справа Бога. Церква і світ зустрічаються на «стику» держави. В державі ми співпрацюємо на корить спільного добра. Християнин покликаний прийняти свою відповідальність як громадянин держави і діяти відповідно задля підтримання миру в світі та сприяння спільного добра, без (відкритої чи прихованішої) теократичної програми.

Голландський теолог Ґерріт де Круїф модернізував доктрину двох царств у плані ролі церкви в демократичному, плюралістичному суспільстві. Він назвав свою модель «двічі подумати».# Як християни ми завжди маємо двічі подумати над кожною проблемою в політичному житті: один раз – на основі наших принципів віри, і ще раз – на основі мінімального рівня необхідного консенсусу з іншими в державі.  В церковній громаді ми вчимося бути добрими християнами. На демократичній політичній арені, однак, церква не повинна насаджувати свої релігійні та моральні норми на інших, оскільки в такому випадку церква стане тоталітарною інституцією.

Ця позиція не просто прагматична. Де Круїф пропонує вагомий теологічний аргумент:  християнський характер закликає мирно співіснувати з іншими і працювати заради спільного добра. Церква робить це з усвідомленням, що не її завданням є втілювати civitas dei, бо саме Бог обіцяє: «Ось нове творю все». З цією есхатологічною перспективою церква не буде вважати будь-яку політичну форму або власні моральні та релігійні світогляди як такі, що є абсолютною істиною.  Підставове переконання церкви в тому, що Ісус Христос – це дорога, правда і життя (Йоан 14, 6), є постійною поправкою власним вірувань церкви про дорогу, правду і життя. Тому завданням церкви є безперестанно молитися і дякувати за все.

Звичайно, в політичних справах, церква пам’ятає про «те, що вгорі». І вона вірить у всесвітній вимір того, «що вгорі», а саме, що Євангеліє проголошує добру новину для всіх людей. Але церква не може нав’язувати іншим вірити в те саме. Участь у християнській громаді в демократичній державі полягає не у сміливому просуванні християнських переконань, а в пошуку консенсусу заради миру і спільного добра.

Таким чином, етичне питання для християнської громади в демократії є таким: щодо чого ми можемо погодитися, водночас зберігаючи повагу до релігійних переконань інших? Це не є роллю церкви – брати гору в моральній дискусії за релігійним принципом; і ніякий інший загальний світський принцип не повинен домінувати в дискусії. «Суттю моральної суперечки має бути не якийсь керівний принцип, а всіляке «порозуміння» – будь-які спільні для всіх переконання, – які можуть бути з’ясовані серед співрозмовників». (Перрі)#

Німецький теолог Фрідріх Вільгельм Ґраф# говорить про це рішуче: на релігійному ландшафті не існує чогось на зразок погляду з висоти пташиного лету, який би вивищувався над різноманітними позиціями.  Жодна клерикальна інституція не повинна претендувати на володіння таким поглядом з пташиного лету, з висоти якого вирішувати авторитарно про питання істини. Закон Божий існує в множинності інтерпретацій. Ніхто не може претендувати на монополію Закону Божого. Це стосується також і християнської громади. В модерній епосі не існує одного християнського світу, а є багато мікро-світів, що демонструють різноманіття моральних відношень (Пітер Браун). Найважливішим є те, що ми навчаємося – всередині церкви і назовні – мистецтва давати собі раду з відмінностями.

Модель «подумати двічі» узгоджується з Чарльзом Тейлором, канадцем, римо-католицьким філософом, який відстоює у своїй книзі «Світська епоха» (2007)# новий підхід до секуляризації. Секуляризація в її правильному розумінні є принципом, згідно якого не існує єдиної ідеології чи єдиного релігійного погляду, що охоплює все. Ми повинні поважати всі погляди. Тейлор відданий ідеї терпимості до релігій і світоглядів та розумінню людських істот як конкуруючих агентів, що завжди перебувають у конфлікті і таким чином заслуговують на індивідуальні права. Місія християн у нинішньому світі є не «пориватися зі словами «слухайте мене», а жити по-християнськи», і стати якомога справжнішими християнами і якомога кращими громадянами.#

Практики

Я проілюструю і обговорю вищезгадані моделі на основі кількох практичних ситуацій з нинішньої України. Чого можемо ми навчитися з цих ситуацій про можливості та обмеження ролі церков стосовно політики і громадського суспільства?

Напередодні виборів до Верховної Ради 28 жовтня цього року, я була приємно вражена прочитати, що найбільші церкви України закликали священників і єпископів утриматися від будь-якої агітації та участі у виборчій кампанії. Вони закликали світських людей голосувати вільно у відповідності до совісті. Це є переконливим прикладом того, як церкви можуть поважати демократичні процедури і  брати до уваги світський, нейтральний характер плюралістичної держави. Однак, є винятки до правил. Наприклад, преса нещодавно повідомила, що патріарх Філарет, очільник Православної Церкви Київського Патріархату, заявив, що його церква радить своїм прихожанам голосувати за партії та кандидатів, «захищаючи українські інтереси», що означає перш за все українську мову. Патріарх зауважив, що «нашим принципом є невтручання в політику», однак, УПЦ-КП «піклується про шлях, яким піде Україна».# Ця чітка порада щодо голосування суперечить принципу автономності політичної сфери та тій ідеї, що християни несуть власну, невід’ємну відповідальність як громадяни держави.

Другий приклад гарно показує, як церкви можуть підтримувати громадське суспільство без авторитарного нав’язування себе на соціально-політичному ландшафті, але натомість зміцнюючи роль світських людей у житті та місії церкви. Уповноваження світських чоловіків та жінок є ключовим елементом програми «Парафія, сповнена життя, – місце зустрічі Живого Христа», ініціатором якої виступив Патріарх Святослав (Шевчук) Української Греко-Католицької Церкви і яку затвердив Єпископський Синод в 2011 році. Мені не вистачить слів, щоб достатньо наголосити на тому, як уповноваження і духовне формування світських людей є належною відповіддю на виклики життя християнської громади в плюралістичному суспільстві. Мета цього проекту – зробити віруючих відповідальними, спроможними, демократичними громадянами, в розумінні Чарльза Тейлора, які можуть взяти на себе свої обов’язки професіоналів у суспільстві. Світські люди є соціальним капіталом у церквах. Проект матиме подальші наслідки. Церкви будуть поважати різноманіття також і у власних стінах, сприяючи прозорості в керівництві та участі усіх членів у прийняття рішень і формуванні моральної дискусії. Діючи в такий спосіб, церкви запропонують блискучий приклад іншим інституціям.

Як третій приклад з нинішньої України, я зауважу той факт, що українські церкви вражають своїм поверненням до соціального пасторства. Щорічний Екуменічний Соціальний Тиждень у Львові та його Круглі Столи в інших містах свідчать про ревіталізацію соціального пасторства у тюрмах, дитячих будинках, серед алкоголіків та наркоманів, і серед бідних та ізольованих людей суспільства. Таку ревіталізацію слід активно вітати. Однак, виникає одне питання з моделі «подумати двічі»: Чи церковна практика соціального пасторства завжди поважає тонку межу між, з одного боку, «безумовно допомоги тим, хто потребує», і, з іншого боку, прагненням навертати і набирати нових членів церкви? Соціальне пасторство, яке проводиться чесно з повагою до тих, хто перебуває у безвихідних ситуаціях, і в довірливій співпраці з іншими діячами громадського суспільства, ніколи не повинне керуватися програмою «навернення». Ми маємо по-новому і глибоко осмислювати етику свідчення.

Моїм четвертим прикладом є нещодавня дискусія про Національну експертну комісію з питань захисту суспільної моралі (НЕК). Парламент обговорив Законопроект 10447, який передбачає ліквідацію НЕК. Церкви активно виступили проти цього законопроекту. Голови українських церков (зібрані в ВРЦіРО – Всеукраїнська Рада церков та релігійних організацій) наголосили на необхідності збереження Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі. Церкви тісно співпрацюють з НЕК, опираючись на Меморандум про співпрацю, підписану 16 грудня 2008 року.# Уряд Януковича планував натомість заснувати призначену урядом Національну комісію з питань захисту суспільної моралі, яка мала б набагато ширші повноваження, ніж сьогоднішня НЕК. Наприклад, вона б могла закривати Інтернет-сайти або соціальні мережі без будь-якого рішення суду, якщо вони б вважалися шкідливими для суспільної моралі.

Спеціалісти з юридичних питань, однак, уже глибоко розкритикували діючий на сьогодні Закон з захисту суспільної моралі (2004 р.), який є законодавчою базою для НЕК. Рада Європи вважає цей закон «неспіврозмірним втручанням державних службовців у свободу самовираження».# На моє здивування, відсутні ознаки того, що церковні лідери коли-небудь вважали це проблемою. У своєму зверненні до Президента України (14 грудня 2010 р.), блаженніший Любомир (Гузар), колишній голова Української Греко-Католицької Церкви, написав досить позитивно, що «спільними зусиллями» НЕК та Ради Церков «запровадили кілька заходів, які отримали значну соціальну підтримку, що допомогло встановити відповідний рівень моралі у суспільстві та сприяти міжконфесійній та міжетнічній злагоді та порозумінню».#

Я спробувала знайти конкретні заходи, які церкви та НЕК запровадили. Їхня зусилля не стосувалися корупції, расизму чи ксенофобії, речей, які звітах про захист прав людини вважаються реальним загрозами в українському суспільстві.# Серед знайдених прикладів такі: кримінальна справа проти художника-активіста і блогера Олександра Володарського (2009 р.), закриття виставки «Апокаліпсис і Відродження у Шоколадному домі» у Києві (червень 2012 р.), і кримінальна справа проти редакцій газети громади гомосексуалістів (‘Gay Ua’). Усі ці втручання були формою культурної цензури, яка використовувала судову систему як інструмент задля політичних цілей. Принцип свободи самовираження був порушений, не дозволяючи ніякої громадської дискусії з цих питань.

Я спостерігала подібне відношення у  квітні цього року, коли голови церков, на персональній зустрічі, закликали Президента Януковича використати його владу, щоб заборонити гей-парад у Києві.# Слід зауважити, що громада ЛГБТ уже отримала офіційний дозвіл від влади на маніфестацію. Таким чином, церкви намагалися взяти гору над демократичними процедурами. Врешті-решт, гей-парад не відбувся. Близько 140 осіб, які зареєструвалися наперед на парад, щоб забезпечити проведення безпечної та мирної демонстрації, не змогли вийти на вулицю 20 травня 2012 року через шалену агресію релігійних та націоналістичних груп. Виявилося, що стурбованість та невдоволення церков були доволі селективними; після цього,  я не чула ніякого засудження від голів церков щодо жорстокості та погроз, які робилися проти тих, хто цього дня хотів вийти на мирну демонстрацію заради своїх громадянських прав.#

Я не наводжу цього прикладу для того, щоби вказати українським церквам змінити їхнє вчення про гомосексуальність. Чого вони навчають, з усією повагою, - це їхня справа. Йдеться про те, я хочу наголосити, що церкви в усіх випадках мають бути по-справжньому відданими демократичним правилам гри. Церкви переступають етичні межі, коли вони застосовують недемократичні методи і стратегії, щоб нав’язати свої ідеї християнські моральні уявлення суспільству.# В демократичному суспільстві церкви є одні з діючих сил серед інших, і вони привносять свої вірування як і інші. Суспільна мораль у демократії може формуватися лише в бесіді, яка є прозорою, громадською та інклюзивною.

Перспективи

У підсумку, я бачу велику роль церков у вповноваженні та сприянні процесу обговорення моралі в громадському суспільстві. У цьому процесі, звичайно, церкви розкривають багаті духовні та моральні традиції, в яких вони вкорінені. Однак, церкви ніколи не можуть приписувати закони дорослим, сучасним громадянам; вони є набагато успішнішими, коли заохочують і уповноважують (через катехізацію, пасторство і соціальне навчання) віруючих думати та діяти як вільні, відповідальні, моральні суб’єкти.

Включаючись у громадську дискусію з багатьма конкуруючими поглядами і в динаміці політичної влади, суспільство досягне мінімального консенсусу, який можливий у даній ситуації. Результатом стане законотворчість, що є завжди тимчасовим компромісом. Така практика може бути не ідеальною, але я сперечатимусь із Де Круїфом і з Тейлором, що вона є кращою, навіть більш християнською, ніж церква-покровителька, яка нав’язує свої погляди на ціле суспільство. Існує відмінність між церквою як наставницею і як покровителькою.

Християнська громада, тут в Україні та в моїй країні, Нідерландах, щиро запрошується стверджувати життя і сприяти соціальній згуртованості. Робімо це, поважаючи демократичні процедури, які дозволяють нам жити разом з багатьма іншими людьми як нація, як суспільство. Замість того, щоби діяти як моральний страж, церква може люб’язно і красиво взяти на себе роль кенотичного слуги. Ми маємо прекрасний приклад для наслідування: Ісуса Христа.

«Син Чоловічий прийшов не для того, щоб йому служили, але послужити і дати життя своє на викуп за багатьох» (Матей 20, 28).