Останніми десятиліттями у житті Церкви все частіше обговорюють питання жінок – їхні права, роль, вплив на Церкву та можливість бути священнослужителями на рівні з чоловіками. Це питання поки витає у повітрі, бо полеміка, котра зав’язалась між традиціоналістами та, якщо так можна сказати, «новаторами» ніяк не переросте у стан дискусії. Одні вважають, що жінки-священослужителі – це відхід від традиційної Церкви, інші, що це було традицією. Хто правий, а хто ні, та як вирішувати це питання, ми намагались проаналізувати разом з лектором Магістерської програми з православного богослов’я Грецького університету доктором Елені Касселурі-Гацівассіліаді, яка відвідала 6-ий Екуменічний соціальний тиждень.

– Чи завжди була проблема ґендеру у Церкві?

– Ми не повинні трактувати питання ґендеру в Церкві як проблему. Ми повинні знайти теологічні аргументи для того, щоб знайти вирішення цій ситуації і, головне, зрозуміти, чи ми, справді, правильно трактуємо бачення Ісуса Христа. До ХІІ ст. було поширене явище жінок-дияконів. Рання традиція жінок-дияконів обірвалась, бо приблизно до ХІІ ст. людей хрестили у свідомому віці, роль жінок полягала в тім, аби підготувати людей до хрещення. Коли ж у структурі відбулась зміна, тобто людей вже не хрестили у дорослому віці, а ще немовлятами, то потреба в жінках у структурі відпала.

Сьогодні Україна продовжує залишатися країною-експортером робочої сили. Ми всі говоримо про ієрархію мотивів, які зумовлюють поїздки за кордон. Але мало коли згадуємо тих, яким нікому прочитати казку, нікому обійняти і побажати доброї ночі, нікому витерти дитячі сльози… Так, ми забуваємо про наслідки трудової міграції для так званих «соціальних сиріт», яким жодна валюта світу не замінить батьківського виховання. Поспілкувавшись про проблему жіночої міграції з професором Франкфуртського університету імені Йогана Вольфганга Гете Гельмою Лутц, я помітила дещо несправедливий погляд людей Заходу на наслідки заробітків для сімей країн Східної та Центральної Європи. Отож про життя «соціальних сиріт», наслідки жіночої трудової міграції та майбутнє інституту сім’ї у часі мобільності – в інтерв’ю з дослідницею міграції в Європі Гельмою Лутц.

- В Україні дітей, яких залишили батьки у пошуках кращого життя, ми називаємо «соціальними сиротами». Чи правильне таке визначення?

- «Соціальні сироти» – це обманливий і неправильний термін. Спочатку його використовували для безпритульних дітей, а вже потім – для дітей мігрантів. Засоби масової інформації підхопили таке визначення, і воно мало величезний вплив на сприйняття міграції. Цей термін призвів до «моральної паніки». Він зовсім неправильний, бо ці діти мають, принаймні, когось одного із батьків – маму чи тата, хто дбає про них. Матері спілкуються зі своїми дітьми через Skype або телефонний зв’язок. Водночас діти не залишаються без турботи бабусь чи інших членів сім’ї, інколи татів. Загалом фізична відсутність матері не дає права називати її дитину «сиротою».

Під час VI Екуменічного cоціального тижня відбулася презентація книги Антуана Аржаковського «Очікуючи на Всеправославний Собор». Ця збірка виступів і доповідей 2005–2012 років – підсумок наукових досліджень та екуменічної діяльності доктора історії, професора Антуана Аржаковського. Автор книги, поділився думками щодо перспектив православного екуменізму з інтернет-виданням «Духовність».

– Які Ваші враження від VI Екуменічного соціального тижня?

– Під час форуму Мені завжди приємно побачити друзів, а ще цікавих людей, які приходять, давно знайомих, котрі стали друзями, або нових людей. Це завжди чудово. Мені здається, що добре вибрали тему «Відмінності та повага». Мені сподобався також виступ Елені з Греції. Хоча вона трохи занадто широко говорила, але місце жінки й ідея про рівність між жінкою і чоловіком так само потрібна, як і complémentarité (взаємодоповнюваність).

Про соціальну несправедливість, зміни в податковій системі, проблеми іммігрантів та інтелектуальне вирішення конфліктів із збереженням взаємоповаги розповів учасник VI Екуменічного соціального тижня, співавтор методології «Діалог задля мирних змін», працівник відділу освіти нідерландської організації «Ойкос» – Яап ван дер Сар.

– Яку діяльність проводить «Ойкос» та її роль у Нідерландах та світі?

– Це екуменічна неурядова організація, яка існує вже майже 20 років. Наш основний напрям – стимулювання процесів змін у Нідерландах, і наша головна цільова група – голландське суспільство. Мета всієї діяльності організації – забезпечення соціальної справедливості та сталого розвитку в усьому світі.

Зовнішня трудова жіноча міграція – це одне з найхарактерніших соціальних явищ у незалежній Україні. Тисячі жінок виїжджають за кордон у пошуках кращого заробітку, але упродовж свого шляху вони змінюються, на різних рівнях свого буття. Що ми знаємо про ці зміни? Чи хочемо знати? Про міграцію українок ми говоримо зі Світланою Одинець, молодшою науковою співробітницею Інституту народознавства НАН України, керівницею проектів у Комісії Української Греко-Католицької Церкви у справах мігрантів, редакторкою міграційного порталу «Навігатор», яка досліджує зміну соціальних ідентичностей мігранток в Італії і провела власне емпіричне дослідження в Італії влітку 2012 р. Вона також модерувала панельну дискусію «Соціальні наслідки жіночої трудової міграції» під час VI Екуменічного соціального тижня.

– Розкажіть, будь ласка, чому Ви почали досліджувати питання саме жіночої еміграції?

– Я завжди мала підвищений інтерес до того, що є на периферії загальних суспільних дискурсів (а з жіночою міграцією, аналогічно як і з багатьма іншими жіночими історичними досвідами, є саме так). Попри те, що про жіночу міграцію у нас говориться передусім як про міграцію «жертовних матерів», які «миють горщики» за літніми європейцями, ми ж розуміємо, що насправді це масштабне, складне і практично недосліджене соціальне явище. Адже йдеться про сотні тисяч українок, їхніх доль, світоглядів, які неможливо зрівняти під один шаблон.