Доктор історичних наук, професор

Академічна конференція "Відповідальність християнина у сучасному суспільстві"

29 вересня

"Соціально-політичний вимір ціносних орієнтацій сучасного Донбасу"

Україна як самоцінна історична і політична даність яка має об’єднувати. В уявленні вітчизняних дослідників, зокрема в Донбасі, так і було. Втім реальність виявилася набагато складнішою.
Більш двадцяти років зовні в Донбасі все здавалося відносно спокійним. На Загальнонаціональному референдумі 1 грудня 1991 р. на підтримку Акту про Незалежність за проголосували понад 83% мешканців Донецької і Луганської областей . Втім важко стверджувати що значна частина тих, хто підтримали українську незалежність керувалися національно-патріотичними почуттями, навпаки - в якості мотивації найскоріше виступали прагматичні підходи. В Донбасі завжди існували особливості цінностних орієнтацій. Вони були обумовлені низкою чинників і найбільш яскраво проявилися під час загальнонаціональної кризи 2013-2014 рр. Каталізатором цього виступила Російська Федерація.
Через етнічну неоднорідність регіону акцент зміщався в бік соціальної структури, тому найзручнішою ознакою об`єднання була ідеологія. В основі її стали єдність у пролетарській приналежності, інтернаціоналізм та російська мова (як мова інтернаціонального спілкування). І ще, відповідно, класова ненависть і, як наслідок - презирство до культури і вищої освіти. Мовна приналежність відігравала в Донбасі дуже важливу роль, адже у 75% мешканців регіону рідна мова – російська. Через таку вагому цифру мовне питання використовували в політичній боротьбі з 1994 року. Мовне питання стало гарним інструментом впливу на громадську думку. Майже повна українізація національних каналів, що мала на меті відродження української мови та національної тотожності, тут викликала зворотню реакцію. З одного боку, це вело до переорієнтації донецької аудиторії на регіональні канали, а з іншого – на перехід на супутникові канали Російської Федерації. До того ж місцеві провайдери кабельного телебачення пропонували максимальний спектр російських каналів.
Російські телеканали приваблювали глядачів тому, що вони знаходили приємну для себе соціальну реальність. Там дуже чітко визначено хто ворог, хто друг та алгоритм дій, щоб бути щасливим. На противагу російському телебаченню, українське транслює сюжети про суцільні та всюдисущі проблеми, тобто зображують реальний стан речей. Очевидно, що функція медіа – інформувати, а не створювати штучні міфи. Але багатьом донеччанам психологічно було зручніше дивитися новини, які відповідають їх світобаченню.
У Донецькій області громадяни масово передають соціальну опіку над своїм життям владі. Місцеві мешканці, в переважній більшості, вважають, що саме влада відповідальна за освіту, охорону здоров’я, стабільну роботу та виплату зарплат, пенсій та соціальних допомог. Донбас - це регіон, який однозначно успадкував ту ціннісну систему, яка існувала в Радянському Союзі: махровий патерналізм, домінування колективістських цінностей, історична пам'ять, переважно орієнтуються на радянську спадщину. Саме така політика була вигідна регіональній владі. .
Під час президентської виборчої 2004 р. в Донецький області політтехнологи Януковича використовували саме ностальгічні про радянські настрої. Білборди підкреслювали, що «Донбас – це Олексій Стаханов», «Донбас – це Паша Ангеліна», «Донбас – це Макар Мазай». Місцеві еліти продукували своєрідний донбаський нарцисизм, підкреслючи винятковість Донбасу і висуваючи гасла від «Донбасс никто не ставил на колени…!» до «Донбасс порожняк не гонит!».
Громадська організація «Донецький інститут соціальних досліджень і політичного аналізу» (керівник В.Кіпень) в березні 2014 р. провела опитування громадської думки міста Донецька. Українським медіям у висвітленні подій були схильні довіряти 34% донеччан, російським - 24%. Такий розподіл довіри до джерел повною мірою відображав нестійкий характер громадської думки, що формувалася в умовах інформаційної війни.
Половина жителів Донецька висловилися за збереження унітарного устрою України, що не передбачає переходу до федеративного устрою. Сумарно прихильників єдності України 66%. Прихильників входження Донецької області до складу РФ з тими, хто висловився за фактичне входження України до складу союзу, аналогічного СРСР - 27%. Ще 5% бачили область як окреме державне утворення.
Відносна більшість донеччан (25%) бачили головним двигуном змін у Донецьку на краще кардинальне оновлення влади на місцевому рівні, в тому числі усунення з посад корупціонерів та осіб, пов'язаних з криміналом. А от традиційні «головні» проблеми, протягом багатьох років очолювали список найбільш актуальних проблем, що хвилюють донеччан - розмір зарплат і пенсій - кілька потьмяніли і в певному сенсі відійшли на другий план. 20% донеччан назвали зарплати і пенсії головними індикаторами ефективності змін на обласному рівні. Такий розподіл відповідей також красномовно характеризує в цілому невластивий жителям шахтарської столиці радикалізм щодо програми оновлення та оздоровлення ситуації в регіоні. Економіка вперше за довгий час серйозно поступилася місцем політиці.
Дуже виразна картина громадських страхів жителів Донецька. Найбільше поширення отримав страх перед радикально налаштованими жителями Західної України - "бандерівцями". Загрозу від них для Донецька бачили 60% опитаних. Друга позиція щодо поширення серед донеччан - це страх перед центральною владою у Києві (47%). Третя серед масових фобій населення Донецька - страх втручання європейських і американських політиків (38%). Узагальнено від 40 до 60% людей відчувають загрози від факторів, які в цілому можна назвати таким собі «заходом». Таким чином, тут концентруються масові фобії населення нашого краю. Показово, що страх перед громадянами Росії, які беруть участь в організації проросійських мітингів (23%) і перед російськими політиками і військовими (21%) у донеччан менше. Третя група побоювань і страхів відноситься до власне донецьких мотивів. Значним у донеччан є сьогодні страх перед власним криміналом (17%). Боїться частина опитаних і радикально налаштованих жителів самого Донецька і області (11%) і навіть місцевої влади в особі міськради та облради (11%). З відомою мовною проблемою, часто обговорюваної в медіях (обмеження прав російськомовних жителів східних регіонів, у тому числі і Донбасу), стикалися на практиці тільки 21% опитаних донеччан, причому 6% з них - за межами області, під час поїздок в інші регіони України . Тоді як 77% ніколи серйозно не стикалися з цією проблемою.
Так, наприклад, відсутня єдність у сприйнятті проросійських мітингів і мітингів на підтримку єдності України. Хоча в цілому розподіл відповідей свідчить про більшу схильність громадської думки до підтримки учасників мітингів за єдину Україну, тим не менше, не можна говорити про однозначне переважання прихильників тієї чи іншої точки зору.
Теза про переважної орієнтації донеччан на Росію не підтверджується також розподілом відповідей на запитання про самоідентифікацію. Чітко патріотичні почуття в цілому властиві більш ніж третини донеччан: ідентифікували себе переважно як «громадян України» з них 37%. Близька до них велика група (21%) донеччан, що ідентифікували себе як «російськомовних жителів України». Сумарно це становило 58% донеччан. На Росію орієнтувалася третина опитаних. Отже, масова свідомість донеччан серйозно травмована як відбуваються політичними змінами в країні, так і їх трактуванням домінуючими в регіоні проросійськими медіями. Відчуття загроз, навіяні страхи, незахищеність - живильне середовище для нагнітання протистояння, для розпалювання радикалізму, екстремізму. Отримані дані розвіювали поширені міфи: про тотальну орієнтацію на Росію в Донецьку (навпаки, 66% бачать майбутнє у реформованій Україні); про федералізацію як ідеї-фікс жителів Донецька (її хоче явна меншість); про бажання більшості стати частиною Росії (сепаратистів на рівні третини); про масову підтримку Януковича (його в політиці теж бачать десь менше третини) . Проте, ватро зазначити, що ситуація за межами обласного центру була гіршою.
Політична доля Донбасу знаходиться під питанням. З боку місцевої влади та правоохоронних органів з березня 2014 р. не було чітких, ефективних і продуманих дій, спрямованих на протистояння сепаратистським формуванням. Влада декларувала заклики до єдності України, але не робила дієвих кроків у цьому напрямку. Вакханалія в Донбасі тривала з початком весни. До цього київські події практично не знаходили активного відгуку в Донецькому регіоні, що дозволяє зробити певні висновки. Зокрема, про те, що ми маємо справу з ретельно спланованою і підготовленою, заздалегідь спецоперацією, що базується на місцевих реаліях. Цілком імовірно, що дані сценарії планувалося реалізувати після президентських виборів 2015 року в тому випадку, якщо В.Янукович не набрав би потрібної кількості голосів. Однак лютневі події на Майдані прискорили терміни проведення спецоперації.
У Донбасі завжди існували і будуть існувати проросійські симпатії, передусім на емоційному рівні. Донедавна ці симпатії ніколи не переходили в сферу політичного сепаратизму. І отримували вихід в основному через голосування за Партію регіонів, яка на Донеччині умовно вважалася проросійською, хоча програма «регіоналів», навпаки, базується на підтримці європейської інтеграції України. Також симпатія до «північного сусіда» завжди виражалася на Донеччині у вигляді підтримки відверто проросійської Комуністичної партії. Проте обидві політичні сили діяли в українському правовому полі і не могли виступати територіальної цілісності держави. При цьому, як не дивно, партії накшалт Російського блоку, які прямо виступають за тісний союз з Росією, ніколи не отримували на виборах великої кількості голосів.
Багато питань викликала бездіяльність, а фактично зрадництво правоохоронних органів, які майже не чинили опору захоплень адміністративних будівель. З їхнього боку немає чітких, ефективних і продуманих дій. Що стосується СБУ, то існує думка, що деякі вищі офіцери обласного управління були завербовані Росією, тому цілком ймовірно, що частково ця структура в Донецькій області по суті працювала на іншу державу .
Широко поширеною була теза про те, що Донбас годує усю країну. При тому ігнорували факти, що спростовували цю ідеологему, зокрема про те що майже 3 % щорічного національного бюджета України йшло на дотації неконкурентноздатної вугільної промисловості.
11 травня відбувся фейковий референдум про незалежність Донецької народної республіки, якому ніяк не змогли (або не захотіли) завадити конституційні органи державної влади та місцевого самоврядування. А деякі посадовці навіть таємно підтримували сепаратистів. Як за змістом, так і за формою організації, за бюлетенями, позбавленим будь-якої захисту, за можливостю голосувати за себе і «за того хлопця або за багатьох хлопців». Тим не менш, в досить багато людей йшло на виборчі дільниці. Це можна пояснити цілим рядом факторів. Це ностальгія за Радянським Союзом, за тією суспільною моделлю, яка там панувала. На цьому виховувалися покоління людей. І такі ідеї в Донеччині активно відтворювалися. Адже в «референдумі» взяли участь не лише літні люди, хоча саме вони склали основу електорату ДНР.
Відносний «успіх» цього «референдуму» значною мірою був обумовлений глибокою соціально-економічною кризою, яка в Україні триває довгі роки. Вугільна промисловість отримує дотації з державного бюджету. Металургійна промисловість є основою експорту України, але вона, як правило, не модернізована. У нас величезна кількість депресивних селищ, маленьких містечок, в яких немає роботи . Елементарні розрахунки свідчили, що самостійність Донецької області повністю безперспективна. Ті, хто підтримала самостійність Донецької області, навряд чи керувалися здоровим глуздом. Емоційне неприйняття київської влади, що ґрунтвалося на російській пропаганді у частини населення Донеччини взяло гору.
На проросійській стороні безліч різношерстих сил, які можуть мати зв'язки з російською розвідкою, люди, що представляють місцевий бізнес і кримінальні інтереси і ідеологічно мотивовані місцеві, щиро вірять у свою справу. Близько третини населення Донецької та Луганської областей відчували себе чужими на українській землі. Багато людей, роками перебуваючи в російській культурному та інформаційному полі, практично не звертали уваги на те, що діється в Україні. Звичка не висовуватися, тримати свою думку при собі і озвучувати його виключно на власній кухні стала специфікою даного регіону. Багато мешканців Донбасу з ностальгією згадують тоталітарний радянський режим, готові стати частиною Росії, наївно вірячи в те, що зарплати і пенсії там вище, а життя – краще. Люди вірить тільки в те, у що хочуть і готові вірити. На українському сході зерно російської пропаганди впало на благодатний грунт. Ще у 2004 році група психіатрів і соціологів провела масштабне дослідження психопатологий в різних областях України. Отримані результати жахали: Україна була розділена на дві частини - схід і захід. І саме на сході, де менше рівень безробіття і більше, ніж в західних областях, людей з вищою освітою, превалювали депресії і суїциди. Результати дослідження уряду, але йому ці дані виявилися не цікаві. Хоча для нормального управління державою така інформація повинна бути сигналом до негайної роботі над проблемним регіоном. Тепер ці проблеми вистрілили.
Водночас, варто зазначити, що в соціально-політичний вимір ціннісних орієнтацій має доволі вагому диференціацію за віковою ознакою. За роки незалежності України в регіоні виросло молоде покоління, яке переважно ідентифікує себе з Україною і українською нацією. Про це свідчили результати соціологічного опитування, проведеного влітку 2013 р. Центром політологічних досліджень під керівництвом К.Черкашина, якого важко запідозрити в проукраїнськості (навесні 2014 р. він проявив себе завзятий сепаратист, верогідно, один з авторів т.з. «конституції ДНР»). У міру «омолодження» респондентів частка українців зростає: якщо серед представників вікової групи (56 років і старше) більшість визначило себе як росіян (42% - українці), то серед представників молодшої вікової групи (18-25 років) українцями себе назвали 75% , росіянами - 12%. Значна частина молодих респондентів сприймало націю в сучасному європейському трактуванні як політичну, а не етнічну спільність .
З іншого боку, переконати тих, хто зайняв проросійську позицію, майже неможливо. Ці люди перебувають у стані зміненої свідомості й агресивно захищають свою картину світу від будь-яких спроб втручання. «Картинка» ж створена російськими каналами давно працює над укоріненням стереотипів «без Росії ми помремо», «загниваюча Європа», «Донбас годує Україну» і їм подібних. Найчастіше агресивно налаштована частина населення оперує псевдофактами, які неможливо оскаржити, так як вони недоказові. Те, що відбувається на Донбасі - це колабораціонізм, злочин, тому українська держава має повне право і повинно вимагати від громадян лояльності до своєї, а не чужої держави. Щодо сепаратистів, провокаторів і п'ятої колони повинні бути задіяні жорсткі засоби захисту національної безпеки .
Таким чином, соціально-політичний вимір ціносних орієнтацій на Донбасі не є однозначним. Політичного сепаратизму на всьому південному сході України, за винятком Криму, не проглядалося до першого березня, до початку реалізації великої геополітичної гри В.Путіна під назвою «Русская весна». Відносний успіх його спецоперації обумовлені передусім цінностними відмінностями: тут співіснують європейський, проукраїнський і імперський проросійський підходи в сприйнятті життя. Але в новому сценарії Україна - вже Європа. Назад шляху немає. За іронією долі потрібно йти вперед у двох напрямках - західному та східному. У Європу - зі словом і ділом, до кордону з окупантами - зі зброєю в руках. Отже, оскільки проросійські настрої - це не просто результат російської пропаганди, то і простих рішень бути не може. Щоб зменшити ці настрої у жителів Донецького краю, недостатньо відключення російських телеканалів. Потрібна комплексна робота центральної та місцевої політичних еліт, неурядових організацій та ЗМІ над тим, щоб донеччани відчули себе повноцінними громадянами України, що бажають працювати на її благо.