Хто краще може розповісти про Схід країни, як не житель і науковець з цього регіону? Ігор Тодоров, доктор історичних наук, професор Донецького національного університету змушений був покинути улюблене місто і кафедру та переїхати до Ужгорода. Восени він відвідав Львів як гість VII Екуменічного соціального тижня і поділився своїм поглядом на ситуацію та причини того, що зараз відбувається.

– Ігоре Ярославовичу, як вам особисто вдалося побороти радянську спадщину? Як прийшло усвідомлення себе саме як українця, адже народилися Ви в Росії і більшість свого життя провели на Сході.

 – Поваги до радянської влади у мене не було з дитинства, це, мабуть, пов’язано з тим, що родичі мої були розкуркулені. Звісно, що певний компроміс був, адже в тій системі треба було якось існувати. Мої опозиційні погляди формувалися завдяки західним радіостанціям. Я ліберал. Адже, як казав Черчилль: «У демократії багато недоліків, але поки що не знайдено нічого кращого». Великий вплив на моє формування мав мікроклімат на факультеті. Я залюбки взявся розробляти курси українською, російською нічого не викладав. Студенти звісно ж сприймали це позитивно. Для себе я з позитивом констатую, що жодного помітного сепаратиста ми не сформували.

– У промові Ви зазначили, що масова свідомість донеччан серйозно травмована. Які механізми зміни ментальних карт, менталітетів слід запровадити?

–На жаль, у мене доволі песимістичний погляд стосовно перспектив, хоча в душі залишаюся оптимістом. 

Багато що залежить від зовнішніх чинників. Я глибоко певен, що те, що відбувається, – це чітко спланована операція Російської Федерації. Зміни позитивні можливі за умов нейтралізації зовнішніх чинників та чіткої політичної волі з боку нашої держави. На жаль, ці 23 роки особливо нічого не робилося. І Кравчук, і Ющенко віддавали на відкуп все місцевим олігархам, а освіта руйнувалася. На початку березня Святослав Вакарчук, виступаючи у нашому університеті, позначив ці проблеми. Найголовніше з них – це освіта. Вона просто зруйнована, а велика кількість кадрів на Донеччині відтворювали такий собі пострадянський світ. Більшість перебувала в іншому просторі і нічого не робилося для виховання національної свідомості і любові до України. Втім, варто наголосити, що і нелюбов також не виходила за межі побутового рівня. Політичного сепаратизму у Донецьку не було, і не було б, якби не зовнішній вплив.

– Очевидно, що процес перерозподілу геополітичної карти світу розпочався. Чим, на ваш погляд, керується Захід, вибравши пасивну тактику?

– Суто прагматичними мотивами: аби нас не чіпали, а воно якось владнається. Така собі страусина позиція, і вона веде до погіршення ситуації, збільшення апетитів Путіна. На жаль, це сприяє подальшій ескалації, для нього метою є не Донбас і Крим, а Україна загалом. Вона стала полем геополітичної боротьби з імперією зла. Не відбувається усвідомлення, що з окупацією Криму відбулася руйнація системи міжнародних відносин. З десяти принципів міжнародного права дев’ять було порушено анексією Криму. А винуватець залишається безкарним. Економічні санкції лише підбурюють агресора. Я певен, що Україна переможе, але лише за всебічної підтримки Заходу, який, своєю чергою, підтримує її виключно зі своїх прагматичних міркувань, а не з альтруїстичних.

– Ви погоджуєтеся з тезою про те, що світ стоїть на порозі Третьої світової війни?

– На жаль, я повністю поділяю цю думку. Про це західним кореспондентам я почав говорити ще з березня, намагаючись довести, що без консолідованої підтримки Заходу Путін не зупиниться. Але Захід залишається неспроможним. Висловлюючи глибоку стурбованість, мій московський приятель висловив таку тезу стосовно Путіна: «Можливо він смертельно хворий і хоче забрати із собою ввесь світ», я допускаю і такий варіант. З Гітлером є зовнішня схожість, але глибинні підґрунтя дещо інші.

– Що об’єднає Україну?

– У цьому разі треба мінімізувати всі внутрішні політичні чвари. Процес консолідації нації триває активно. Вперше цього року День незалежності наповнився серйозним містом не лише в Галичині та Києві, а і на сході України. Єдине, на чому варто зосередитися, – це те, щоб це були не просто чудові гасла, а й конкретні справи. Треба зупинитися зараз, і всі суперечки мають стати другорядними для того, аби ми перемогли. Саме за таких умов буде повна консолідація нації. Світовий досвід доводить, що саме це є передумовою для перемоги.

– Як громадянська позиція журналіста впливає на формування настроїв у суспільстві?

– Журналісти – це передовсім українські громадяни і патріоти. І своєю діяльністю вони повинні сприяти своєю об’єднанню нації, а не роздмухувати конфлікт.

– Які настрої вирують на Донбасі, чи змінилися симпатії щодо НАТО?

– Що стосується тих, хто залишився, то вони ідеологічно і ментально перебувають у зовсім іншому середовищі. Істина – це російські телеканали, де світове зло – це Захід і НАТО зокрема.

– Яким чином можна переконати цих людей?

– Значно впливатиме тут економічний чинник. Фактично в Донбасі відбулася руйнація всього. Втім, я вірю, що все це рано чи пізно закінчиться завдяки політичній волі, спрямованій на реальні реформи, на поліпшення життя. Адже, коли рівень життя продовжує падати, то будь-яке покращення позитивно впливатиме. Для цього потрібна організаційна й ідеологічна робота з боку держави на те, щоб довести, що наш єдиний вибір – це європейськість у широкому розумінні, і безумовно НАТО, бо досвід усіх країн Східної Європи спочатку таки НАТО, а потім уже Євросоюз.

Олександра Багач, інтернет-видання "Духовність"

Фото : Архів ІЕС

2 http://mediacenter.uz.ua/