Директор фонду «АНТИСНІД» відвідала VIIЕкуменічний соціальний тиждень. Ольга Руднєва розповіла нашому кореспонденту про те, як Майдан змінив цінності суспільства, про відповідальність кожного за країну, а також про те, як фонд «АНТИСНІД» допомагає українській армії...

– Ви взяли участь у круглому столі про побудову відповідального суспільства. Чи можна українське суспільство назвати відповідальним?

– Україна пройшла, з мого погляду, дуже довгий шлях від країни, в якій не було культури відповідальності та благодійності, де суспільство вважало, що все, абсолютно все, повинна забезпечити держава, до точки, коли люди зрозуміли – часто саме вони повинні виконувати функції держави.

Це зайняло багато років. Коли 10 років тому фонд «АНТИСНІД» починав говорити про відповідальність, про те, що громадяни повинні брати участь в соціальних ініціативах, ми наштовхувалися на стіну нерозуміння. Люди вважали, що у нас корисливі цілі. Ситуація поступово поліпшувалася, але головною точкою зміни став Майдан. Змінилася не тільки влада – люди стали мислити по-іншому. Повністю змінилася система цінностей, змінився спосіб мислення, люди прийшли до точки усвідомлення необхідності брати відповідальність за те, що відбувається в країні, на себе, тому що в іншому випадку у нас може не бути країни. Це грандіозний прогрес нашого суспільства.

– Консервативне здебільшого українське суспільство відмовляється говорити і брати на себе відповідальність за «незручні» або конфліктні проблеми. Такі як, наприклад, СНІД.

– Я впевнена, що це питання комунікації. Будь-яку проблему можна назвати «незручною» і відмовитися від пошуків її рішень. Завдання громадських та благодійних організацій полягає в тому, щоб налагодити систему комунікації. Завжди завдання номер один – це актуалізація проблеми та її наближення до суспільства. Наприклад, коли фонд «АНТИСНІД» будував свою кампанію в медіа, першим завданням було сказати, що проблема СНІДу існує в Україні, що кожен сотий житель нашої країни живе з ВІЛ-інфекцією. Ми не ставили завдання розповісти, як захиститися, що можна зробити, куди віднести гроші, щоб допомогти ВІЛ-позитивним і наркозалежним людям. Завданням було максимально наблизити проблему до суспільства.

Величезне значення у вирішенні проблеми має суспільне співчуття. Співчуття та участь у житті бідних людей, людей без постійного місця проживання, людей, які залежні, – це є ознакою розвиненого суспільства. Доти, поки наше суспільство буде слабким і, перепрошую, «недорозвиненим», ми не співчуватимемо людям, у котрих є залежності. У нас такі люди завжди вважатимуться покидьками суспільства, і ми завжди даватимемо гроші на діток, собачок і кішечок. Це сильно відрізняє нас від Європейських держав, де суспільство усвідомлює, що залежність – це хвороба, і люди шукають способів лікування цієї хвороби, але не викреслюють залежних зі списку тих, хто заслуговує на допомогу.

– Де корінь цієї проблеми сприйняття?

– Це проблема радянського виховання, коли прийнято було ділити людей на покидьків суспільства і тих, які гідні нашої уваги. Наслідки такого виховання ми зараз і розгрібаємо. Потрібно усвідомлювати – що довше ми ігноруємо проблему, то небезпечнішою вона стає.

Наприклад, СНІД потрапив в Україну через портові міста – в середовище споживачів ін’єкційних наркотиків, далі відбувся певний вибух, після якого він почав швидко розповсюджуватися. У прояві ВІЛ/СНІДу є кілька стадій: концентрована, коли інфекція існує в якихось закритих групах ризику, на цій стадії вирішити проблему простіше; є стадія генералізована, коли інфекція стає проблемою всього населення. Що довше ми ігноруємо проблему в окремих групах, то швидше вона переходить на загальне населення. Зараз ми на тій стадії, коли СНІД стосується кожного, тому що суспільство не готове було вчасно зреагувати і допомогти тим невеликим групам людей, які першими зіткнулися з цією проблемою.

– Як ефективно наблизити проблему до суспільства?

– Треба пам’ятати, що до кожної аудиторії потрібен свій підхід. Будь-яка профілактика – це зміна поведінки. Змінити поведінку залякуванням неможливо. Найпродуктивніше донести проблему до людей через інформування або меседжем через опініон-лідерів. З досвіду роботи фонду «АНТИСНІД» ми знаємо, що дуже складно працювати з молоддю, яка найбільше відкрита до експериментів. І до різних груп молоді потрібен був свій підхід. Марно розповідати школярам, які сидять у класі з охороною і не звикли у будь-чому собі відмовляти, про те, що лікування СНІДу – це дуже дорого. Нас би просто не почули, хоча такий аргумент був досить дієвим у школах, де навчаються діти із сімей з середнім рівнем достатку. В обох випадках ми, безумовно, розповідаємо про те, як себе захистити, і пояснюємо, що робимо це не тільки для того, щоб вони жили довше, але щоб якість їхнього життя була кращою. Найважливіше не моралізувати і завжди озвучувати аудиторії свої цілі.

Важливе значення також має те, через яку платформу доносити інформацію про проблему. Наприклад, основною групою ризику зараження ВІЛ є молодь. Ми провели коротке дослідження і зрозуміли, що донести інформацію про проблеми ВІЛ/СНІДу молоді в Україні найефективніше через digital-платформи – safeconnection. Молода людина може зайти на сайт і задати будь-яке запитання, що її хвилює, повністю анонімно і отримати відповідь від експерта в безпечному для себе просторі.

– Недавно фонд «АНТИСНІД» розпочав проект допомоги українській армії. Розкажіть, будь ласка, детальніше про це.

– Це складний для нас проект. Коли в країні почалася війна, ми почали шукати спільних точок перетину. Наприклад, величезна кількість українських солдат потребує переливання крові. Оскільки переливання інфікованої крові в нашій країні не рідкість, фонд «АНТИСНІД» закупив обладнання для тестування крові в Київський і Харківський військові шпиталі. Ми хотіли бути впевненими в чистоті крові, яку переливають українським солдатам. Безумовно, ми розуміли, що цього недостатньо.

Також почали брати участь у житті біженців. Що більше наш фонд перетинався з людьми, які були на фронті, – як військовими, так і цивільними особами, то більше ставало зрозуміло – якщо і далі вихоплювати окремі шматочки допомоги армії, в яких, як нам здається, є перетинання зі СНІДом, через два роки нас не буде. Не буде країни і боротися зі СНІДом буде вже марно. Ми опинимося в одній великій Росії, де заборонено замісну терапію, де проблема СНІДу не існує для суспільства, незалежно від того, скільки росіян щороку вмирають від цієї хвороби.

– Як Ви вирішили, як саме фонд «АНТИСНІД» може допомогти військовим?

– Ми спілкувалися з військовими шпиталями, щоб дізнатися, як, власне, ми можемо допомогти українським солдатам. Переймаючись питаннями, чому у нас стільки вбитих, чому стільки солдатів покалічено, чому відбувається стільки ампутацій, з’ясували, що немає якісної системи надання першої медичної допомоги у військових умовах. Є три етапи надання медичної допомоги на фронті. Перший етап – боєць сам надає собі допомогу, для цього у нього повинна бути аптечка зі джгутом, знеболювальним і, головне, він повинен вміти правильно скористатися цим. Тут рахунок – на хвилини. Наприклад, артеріальна кровотеча триває приблизно три хвилини, вже на другій людина втрачає свідомість. Другий етап – це допомога військового медика на передовій, і на третьому етапі солдат отримує належне лікування в шпиталі.

Фонд «АНТИСНІД» взяв на себе компонент фронтових медиків. Ми хочемо їх навчити, як правильно надавати медичну допомогу у військових умовах. Більшість лікарів, мобілізованих на фронт, ніколи раніше не стикалися з травмами, які отримують наші солдати. На передовій опиняються педіатри, стоматологи та інші лікарі, які потребують додаткового спеціального навчання. Наше завдання – навчити лікаря, який працюватиме на передовій, так, щоб максимально знизити рівень інвалідизації солдат.

Крім тренінгів, ми постачаємо лікарів міні-госпіталями – це великі рюкзаки-аптечки завважки 25 кг, які за потреби перетворюються на бронежилети. У такому рюкзаку є все необхідне для надання медичної допомоги. Один рюкзак розрахований на одну роту на день інтенсивного бою. Отже, ми намагаємося максимально скоротити не тільки кількість смертей, але також рівень ампутації серед поранених. Тому що ампутація – це покалічені життя, це роки реабілітації і, безумовно, в перспективі величезне навантаження на бюджет країни.

– З якими складнощами ви зіштовхнулися в цьому проекті?

– Проект виявився дуже складним в імплементації, тому що доводитися фактично їхати на передову і доводити, що такі тренінги потрібні лікарям і що вони можуть врятувати життя, тоді як «верхівка» не хоче співпрацювати.

– Що означає бути відповідальним у цей нелегкий для України період?

– Це насамперед бути патріотом і любити свою країну. В Україні відповідальність у суспільство прийшла через патріотизм, через любов до своєї країни, через усвідомлення, що ще два кроки назад – і країни не буде. Величезна кількість волонтерів, які проявили себе в цей переломний час, знає про те, що наша держава поки далека від ідеалу, вони знають про корупцію, вони знають про проблеми, але вони не скаржаться, а продовжують працювати розуміючи, що змінити нашу країну можемо тільки ми самі. Кожна людина повинна зараз взяти відповідальність на себе, якщо ми всі цього не зробимо – країна розвалиться, немов будиночок із карт.

Розмовляла Марія Гаврилишин, інтернет-видання "Духовність"

Фото:

1. Архів ІЕС

2. http://www.gazeta.lviv.ua/news/2014/10/20/35534

3. http://www.antiaids.org/