dymУкраїнський католицький університет

Під час Пленарного засідання Українського християнського академічного товариства "Шляхи примирення Київської Церкви"

 

 

Ми народжені в єдності

Кінець XX – початок XXI століття подарував Церквам київської традиції в Україні надзвичайну можливість – вести діалог та співіснувати в межах єдиної незалежної країни. Як такою можливістю скористаються члени Київської Церкви покаже час, але ігнорувати чи не помічати поруч Церков, які сповідують ту саму традицію, а відрізняються одне від одного локальними звичаями і юрисдикцією, абсолютно неможливо для здорово мислячих християн.

 

Тому для кожної з частин Київської Церкви є важливим йти впевнено вперед, пам’ятаючи власне коріння. Історії роздорів змінити не можливо, але цілком під силу тим, хто прагне справедливості і правди, самому творити історію єднання. На недавній конференції в УКУ, під назвою «Київський Требник 1646», отець доктор Василь Рудейко казав, що «Київська традиція - це не минуле, це майбутнє». В такій перспективі виглядає, що існує вісь в магніті якої для зміни існуючого стану речей, достатньо спробувати стати самим собою. Прикладом того, як не дивлячись на історичні непорозуміння та сотні років суперечок, все ж можливо відновити діалог, можуть слугувати Церкви Антіохії та Єгипту. Кожна зі своєю складною історією та проблемами. 

У всесвітньому екуменічному русі знаковою є особистість архиєпископа Еліаса Зогбі, який уклав акт віри водночас у Римську і Православну Церкви. Саме в такий спосіб він вирішив кількасотлітнюсуперечку в середині Антіохійської Церкви. Згодом цей акт віри було прийнято однією із частин Антіохійської Церкви, а саме Мелхітською Греко-Католицькою Церквою (МГКЦ).[1] Тобто ми маємо приклад як православна за своєю суттю Церква, будучи «уніатською», тобто відірваною від своїх співбратів, знайшла можливість відновити сопричастя на онтологічному рівні. Такий приклад, задля того, що він направлений на єдність Церкви є показовим і універсальним. Тому за ним може слідувати Українська Греко-Католицька Церква (УГКЦ). Уважаємо, що  перший крок в цьому напрямку, щоб ця Церквавизнала себе православною, що перебуває у сопричасті з Римом. Наступними паралельними етапами – це жити повноцінним сопричастям із Римською Церквою, та повертати собі повнішого довір’я в київських православних.

У восьми пунктах звернення, яке з’явилося під заголовком «Реуніфікація Антіохійського патріархату» в 1996 р., Мелхітська Церква продемонструвала світу, що примирення між колись розділеною єдиною Церквою можливе. Як зазначено в першому пункті звернення, все має починатися зі спільних зусиль сторін, які хочуть домовлятися. Тому початком відновлення сопричастя стала спільна зустріч делегацій антіохійських православних та греко-католиків в 1974 р. Зайво тут наголошувати, що для відновлення діалогу потрібні зустрічі, багато зустрічей і на всіх рівнях, бо це з часом породжує практичні спільні дії, а це вже народження реальної єдності.  

Святий Йоан-Павло ІІ говорив, що однією із найважливіших рис християн всіх віків, це – просто бути сміливими. Саме сміливості не вистачає багатьом вірним Київської Церкви, щоб всім разом, «єдиногласно» славити Христа. Щасливим винятком для декого стала Революція Гідності на київському Майдані 2013-2014 р., де така дійсність була радісною реальністю. А так в щоденному житті, хтось ієрархічно підпорядковується Риму, хтось ще знаходиться під політичним впливом Москви, що в свою чергу продовжує деяке ексклюзивістське мислення. Однак не може не тішити, що вже значна частина Київської Церкви дивиться в сторону Христа через Київський євхаристійний престол, тобто через інкультурацію Євангелія і спільне її свідчення. Така поведінка відображає лозунг патріярха Йосифа Сліпого – «бути собою». Спершу бути самим собою означає спільно і прозоро досліджувати свої коріння.А вже тоді творчо, зберігаючи ненарушним спільний депозит віри, за допомогою Духа Святого, будувати інклюзивні відносини зі всім християнським світом. На такий крок здатні впевнені в собі та сміливі послідовники Христа, яких можна впізнати через їхню любов до ближнього.

Сміливцем з боку МГКЦ виявився Еліас Зоґбі, який висунув конкретну ідею подвійного сопричастя,[2] пропонуючи, щоб не дивлячись на організаційно-ієрархічні розбіжності дійти до розуміння єдності. Все те, що починалося в 1974 р., як перші зустрічі та спроби примирення, вилилося в офіційну позицію Мелхітської Греко-Католицької Церкви 1996 р.

Дійти до такої позиції арабським греко-католикам було не просто і потрібно було пройти через вогонь критики та випробування часом. Адже декларація, яка красиво звучить на папері, та закликає до порозуміння, єдності та примирення з братами, впиралася у значні перепони, зокрема бюрократичні. Найбільш суперечливим моментом, стояло питання першості Єпископа Риму тому в декларації 1996 р. написано, що спільним зусиллям усіх має бути повернення до розуміння першості Єпископа Риму до стану, яким його розуміли Отці Церкви в першому тисячолітті.[3]

Ще іншим моментом – це, якщо так можна сказати, виміряти ступінь сопричастя віри, необхідний для євхаристійного сопричастя. Для цього потрібні підготовка, участь і рецепція вірних двох Церков. Очевидно є ще велика різниця між висловлюваннями і дійсністю. Наприклад, Мелхітська Греко-Католицька і Антіохійська Православна Церкви поки що не мають однакового богословського і еклезіологічного бачення участі у священних справах, однак позитивом є те, що існує Церква, яка в недосконалому догматизованому світі, намагається знайти відповіді на питання взаємного євхаристійного сопричастя.

Як засвідчує нам непроста історія східно-християнських Церков, розбіжності можуть носити не лише характер юрисдикційної площини, а виливатися в найбільш складні богословські теми, і чим давніша ця проблема, тим складніше її вирішити. Прикладом давньої і складної христологічної проблеми є історія Коптської Церкви Єгипту. Христологія Коптської Церкви виражається вченням найголовніших представників монофізитства V-VII століть.[4] Приклад діалогу Коптської Церкви з традиційними Православними Церквами доводить, що навіть попри глибокі історичні непорозуміння, в даному випадку – це четвертий вселенський Халкідонський Собор 451 р., є шляхи для примирення.

Тут  важливо розуміти, що головне не те, що роз’єднує. Основним – це відчувати, що центром нашого буття є Ісус Христос. Саме Христос збирає всіх вірних на одну Вечерю, а те що всі не бажають сидіти за одним столом зумовлено певною недосконалістю людини, неспроможністю зрозуміти, що значить бути запрошеним на Трапезу Господню.

Початок відродження Коптської Церкви був пов’язаний з ім’ям патріарха Кирила VI (1959-1971), якого за давньою традицією обрали не з числа єпископів, а з числа ченців-аскетів, що не мали відповідного сану, однак були відомі святістю життя. Патріарх Кирило вважав, що відродження Церкви має відбутися. Не в потуранні духу світу цього, а, навпаки, в поглибленні духовного життя, звільненні Церкви від усього наносного і історично випадкового, в тому числі і від номінальних членів.[5] На це була спрямована і монастирська реформа, тому що до початку 1960-х рр. коптське чернецтво в значній мірі перетворилося на якусь карикатуру.[6]

Щоб прийти до діалогу на складні питання віри, коптам довелося оновитися, звернувшись до власної традиції. Віднайшовши самих себе, вони стали готовими до діалогу. На думку протоієрея РПЦ Олега Давиденкова важливу роль в цьому процесі відіграв Патріарх Шенуда III (1971–2012), відомий екуменічний діяч, який підтримував особисті контакти з керівництвом усіх християнських церков[7]. І хоч на сьогодні  євхаристійне спілкування копти мають тільки з одновірцями, тобто з нехалкідонськими Церквами, в них фокус із розбіжностей, які стояли між Церквами, був переведений на те, що об’єднує.

Примиренням та шляхом до взаємного діалогу, між халкідонськими і нехалкідонськими Православними Церквами, стали зустрічі, що неодноразово  проводилися останніми роками починаючи з університету Орхуса в Данії 1964 р.[8] Саме завдяки близькому спілкуванню стало ясно, що обидві частини Вселенської Церкви, розділеної в 451 р. в Халкидоні, притримувалися одного й того ж самого православного погляду на христологію, лише виражали це іншими термінами та поняттями. Саме ця віра та апостольське спадкоємство збережене обома Церквами були предметом розмови на всіх зустрічах.  

Зі всіх цих прикладів примирення та пошуків компромісу між Церквами стає очевидним, що єдність в Христі можлива. Не обов’язково, щоб Церкви, які ведуть діалог зливалися в одну структуру чи затирали власну ідентичність, важливо інше, щоб їх об’єднувала братська любов у Христі. Перед тим, як разом прийняти Святі Таїнства, варто розуміти, що разом з тобою на Святій Трапезі присутні твої брати.

Зусилля мелхітської та коптської Церков не є даремними. Серед цих двох Церков офіційної єдності немає, але це не вина єпископів чи вірних, а вселенської кон’юнктури, яка не подає позитивних прикладів до наслідування на місцях. Також негативний вплив на єдність Церков мають несприятливі дисциплінарно-канонічні координати, в яких доводиться діяти клиру. Це однак не повинно відбирає в особливо єпископатові відваги не перешкоджати Святому Духові, щоб він діяв через народ. А народ в цих Церквах не сумнівається, що належить до однієї Церкви.

Коли повернутися до Київської Церкви, то виглядає нам, що є два шляхи примирення тих Церков. Перший шлях – теоретичний, який полягає в тому, щоб Церкви не боялися пропонувати одна одній програми взаємопізнання, примирення і співпраці на всіх рівнях. Другий шлях – практичний, де бідеально, щоб Церкви не перешкоджалисвоїм вірнимбрати участь у Святих Таїнствах одна одних, тобто не вважали зрадою, коли їхні вірні беруть участь у Таїнствах іншої Церкви, а також радо ділилися Таїнствами із членам інших Церков, тоді коли вони цього потребують із пастирських причин.

Що це взагалі можливо свідчить історичний документСвященного Синоду Російської Православної Церкви від 16 грудня 1969 р., який говорить про допущення католиків до Святих Таїнств.[9]Постанова Священного Синоду від 27 липня 1986 р. скасовує практику євхаристійної гостинності католикам, проте його текст, можливо і навмисно, залишається неясним: там йдеться, зокрема, що «ця практика не отримала розвитку», а це залишає місце для найрізноманітніших інтерпретацій.[10]

Так само існують і виступи патріярха Любомира і єпископа Софрона Мудрого на Папському синоді в Римі в жовтні 2005 р., де вони перед папою Венедиктом XVI виступали із вимогою дати можливість, якщо буде така потреба, причащатися спільно з вірними Православних Церков, адже для цього, – заявляли вони, – не існує жодних перепон.[11] На те, що єдність Церков є можливою вказує практика поодиноких людей: на Майдані, в житті парафій, в змішаних подружжях, в родинах, де можуть бути священнослужителі, які належать до різних Церков.     

Ми повинні діяти рішуче, як за надзвичайних умов. Кожна окрема парафія, кожна спільнота, кожен християнин може себе запитати, чи відчуває він себе членом єдиної Київської Церкви. Якщо відповідь ствердна, тоді потрібно ставати сміливішим і йти назустріч з братами, не завжди дивлячись на те, що адміністративно вони приналежні до іншої церковної структури. Для тих, хто є єдиним містичним Тілом Христовим, та сповідує єдину віру, ніякий людський центр не може замінити Христа і заборонити разом приймати Святе Причастя.


[1] Михайло Димид, «Досвід мелхітів у спробі відновлення сопричастя з православними» // Богословія 70 (2006-2007) 87.

[2] М.Димид, «Досвід мелхітів у спробі відновлення сопричастя з православними», 89.

[3] М.Димид, «Досвід мелхітів у спробі відновлення сопричастя з православними», 88.

[4] Б. Нелюбов, «Древние восточные церкви. Коптская Церковь» // альманах «Альфа и Омега» 16, 30 тра 2012,    <http://www.pravmir.ru/drevnie-vostochnyie-tserkvi/> (дата звернення: 19.09.2016).

[5] Б. Нелюбов, «Древние восточные церкви. Коптская Церковь».

[6] «Копты: путь возвращения к традициям. Бесседа с протоиереем Олегом Давыденковым» / інтерв`юер Ігорь Ільїн // Православие.Ru, 18 тра 2010 <http://www.pravoslavie.ru/35255.html> (дата звернення 19.09.2016).

[7] «Копты: путь возвращения к традициям».

[8]«Recent Efforts For Unity Between The Two FamaliesOf The Orthodox Church» // The Coptic Network,                       <http://pharos.bu.edu/>  (дата звернення: 19.09.2016).

[9] Інтерв’ю з прот. Михайлом Димидом, доктором канонічного права

// сайт Самбірсько-дрогобицька єпархія, 16 січ 2009 <http://www.sde.org.ua/home/archive/item/997-interv%E2%80%99yu-z-prot-mykhajlom-dymydom-doktorom-kanonichnogo-prava.html> (дата звернення 26.09.2016).

[10] Определение Священного Синода (16.12.1969)

«Имели суждение о различных случаях, когда старообрядцы и католики обращаются в Православную Церковь за совершением над ними святых таинств.

Постановили: В порядке разъяснения уточнить, что в тех случаях, когда старообрядцы и католики обращаются в Православную Церковь за совершением над ними Святых Таинств, это не возбраняется».

ЖМП, 1970, № 1, с.5.

«Разъяснение председателя Отдела внешних церковных сношений Московского Патриархата митрополита Никодима о невозбранном допущении к Святым Таинствам старообрядцев и католиков(17.3.1970)

В связи с запросами, поступающими от представителей прессы относительно решения Священного Синода Русской Православной Церкви от 16 декабря 1969 года о невозбранном допущении к Святым Таинствам старообрядцев и католиков в тех случаях, когда они обращаются с просьбой об этом к священнослужителям нашей Церкви, считаю своим долгом сделать следующее разъяснение:

Священный Синод, принимая это постановление, руководствовался практикой в жизни Русской Православной Церкви в СССР, когда члены Старообрядческой Церкви, имеющей трехстепенную иерархию, а также члены Римско-Католической Церкви в случае болезни или по иной причине обращаются к священнослужителям Русской Православной Церкви с просьбой о духовном утешении и за совершением Святых Таинств. (Это может быть в тех случаях, когда последователи старообрядческого и католического исповеданий не имеют возможности обратиться к священнослужителям своих Церквей.) В таких случаях духовенству Русской Православной Церкви надлежит проявлять пастырскую заботу и преподавать нуждающимся духовное утешение и Святые Таинства.

При этом следует иметь в виду, что Православная и Римско-Католическая Церкви имеют одинаковое учение о Святых Таинствах и взаимно признают действенность этих Таинств, совершаемых в них.

Упоминаемое решение Священного Синода, как мы надеемся, будет иметь значение и окажет доброе влияние на укрепление братских отношений Русской Православной Церкви с Церковью Римско-Католической и Старообрядчеством и таким образом облегчит следование по пути к вожделенному вероисповедному единству, заповеданному Христом Спасителем всем, кто исповедует Его всесвятое Имя»

ЖМП, 1970, № 5, с. 25.

В 1986 году, когда контроль со стороны ЦК КПСС над Церковью стал явно ослабевать, Синод Русской Православной Церкви приостановил его действие:

Определение Священного Синода (29.07.1986)

«Имели суждение о Разъяснении Священного Синода от 16 декабря 1969 года о допуске в порядке икономии к Святым Тайнам римо-католиков.

Постановили: Ввиду поступающих запросов по поводу данного Разъяснения Священный Синод сообщает, что практика эта не получила развития, и определяет отложить применение синодального Разъяснения от 16 декабря 1969 года до решения этого вопроса Православной Полнотой»

ЖМП, 1986, № 9, стр. 7-8.

Монахиня Вера,«Решения Синодов Русской Православной Церкви 1969 и 1986 гг. о допущении католиков и старообрядцев к Святым Таинствам Православной Церкви», 17 лют 2016<http://internetsobor.org/ekumenizm/sobytyai/ekumenizm/resheniya-sinodov-russkoj-pravoslavnoj-tserkvi-1969-i-1986-gg-o-dopushchenii-katolikov-i-staroobryadtsev-k-svyatym-tainstvam-pravoslavnoj-tserkvi> (дата звернення 26.09.2016).

[11] М. Димид, «Самоцензура в журналі “Богословія”» // Метрон9 (Львів 2012) 204.

З виступу Софрона Мудрого: «Взаємна співучасть у Євхаристійній відправі греко-католиків та правослвних могла б бути тим світлом, яке просвічує нас, щоб ми здійснили прагнення нашого єдиного Господа, Спасителя і Пастиря: щоб усі були одно.»

З виступу Любомира Гузаря: «Якщо Літургія є правилом віри “lexorandi, lexcredenda”, якщо Божественна Літургія, що відправляється Східними Церквами у сопричасті з Римським Престолом та з Православними чи Апостольськими Церквами є ідентичною для обох, якщо є загальне визнання апостольського наступництва єпископів, а отже і священників, які її відправляють, то що ще потрібно для єдності? Чи може бути інше джерело чи вершина (життя), які б перевершили Євхаристію? Якщо ні, то чому співслужіння не є дозволеним?»