В часі панельної дискусії «Діалог між церквою, суспільством і державою», Павло Смицнюк поділився із учасниками баченням сучасної ситуації в Україні, зазначивши:

“В Україні, держава та церкви намагаються співпрацювати у формі партнерства, одночасно поважаючи незалежність кожної сторони. Ми можемо говорити про взаємопідтримку, але також про неоднозначність в певному відношенні. Я хочу проілюструвати це такими трьома прикладами. По-перше, роль церков у формуванні держави та суспільства. Майдан став періодом, коли церкви одноголосно виступили проти несправедливості з боку держави. Сьогодні, в умовах війни, коли населення східних областей країни та внутрішньо-переміщені особи отримують недостатній рівень уваги — церкви виявляють свою проактивну та щедру підтримку. Більше того, церкви закликають до примирення, навіть у випадках, коли це залишається непопулярним в українському суспільстві. По-друге, вплив держави на церкви. Пандемія Covid-19 вимагала від церков більшої відповідальності. Більшість католицьких та православних спільнот стали дуже обережними. Але певні церкви поводилися неначе “нечемна дитина”: заперечуючи небезпеку вірусу, проповідуючи магічний підхід до Святих Таїнств, тощо. В цей момент, держава зіграла позитивну роль, закликаючи церкви стати більш відповідальними. По-третє, це випадок, коли був присутній ризик неоднозначності у відносинах між церквою та державою. Проголошення нової Православної Церкви наступило як певного роду благословення для багатьох українців, чиїм церковним структурам бракувало канонічності. Католики та Протестанти отримали нового учасника екуменічного діалогу. Однак, сам факт, що ця Церква була утворена при підтримці держави, заставило хвилюватися представників багатьох церков та окремих особистостей. Вони відчували небезпеку утворення de facto державної церкви. Здається, що ці переживання не здійснилися. Загалом ця ситуація, показала, що як українська держава, так і церкви повинні з обережністю ставитися до захисту легітимного розмежування церкви та держави.”