Президент громадської організації „Форум видавців”

Академічна конференція «Український кооперативний рух»

13 червня 2008 року 

ЧИ ДОПОМОЖЕ КООПЕРАТИВНИЙ РУХ ПОДОЛАТИ КРИЗУ УКРАЇНСКОГО КНИЖКОВОГО РИНКУ?

Якщо  задати пошук словосполучення „кооперативний рух”  в україномовному сегменті Інтернету, то ми отримаємо близько 18 тисяч посилань, а на слово "кооператив" – близько 63 тисяч. Проте побіжний і вибірковий перегляд цього матеріалу призведе до сумної констатації: йдеться майже винятково про славне, але безповоротне минуле української кооперації, або не менш славний, але територіально далекий від України досвід іноземних форм кооперативної організації праці.

Зрозуміти причини такого стану речей нескладно. . Україна упродовж останніх ста років була переважно суб’єктом колоніальної експлуатації, а її населення мусило вирішувати специфічні завдання, серед яких і спроби пошуку адекватних економіко-організаційних форм забезпечення збереження національно-культурної ідентичності. В переважно аграрному суспільстві із сильними горизонтальними зв’язками та незначним фінансовим потенціалом окремих масових учасників ринку кооперативи були дієвим засобом для вирішення цього завдання. Водночас вони консервували економічну ініціативу, намагаючись вирішити, окрім суто господарських, ще й ідеологічні завдання.

Серйозного удару по суспільній рецепції колективних форм економічного життя завдав комуністичний режим. Насильницька колективізація із супутнім Голодомором надовго дискредитувала в очах широкого загалу кооперативні способи господарювання, дощенту зруйнувала капітал міжлюдської довіри та атомізувала суспільний організм, змусивши десятки мільйонів людей перемішуватися у "котловані" (вживу тут метафори Андрєя Платонова) псевдосоціалістичної економіки. Попри те, що кооперативні форми господарювання стали першими елементами визволення суспільної ділової ініціативи наприкінці існування Радянського Союзу, пострадянська психологічна травма так і не була подолана в масовій свідомості.

Трансформаційні процеси в незалежній Україні розвивалися за лекалами ліберальної ринкової економіки. У сучасному глобалізованому світі швидкий та значний прибуток дають інші форми господарювання, засновані на переважно вертикальних управлінських структурах.  Український аспект цієї проблеми дуже просто, на рівні масової свідомості вхоплений у банальному учнівському рефераті, який можна стягнути з мережі: "Масове поширення АТ і ТОВ значною мірою сприяло тому, що кооперативна форма господарювання була відсунута на задній план внаслідок недоліків правового регулювання, суперечностей у розумінні самої сутності й цілях даного виду організації. Існування великих і малих кооперативів не сприймаються як корисна і потрібна форма виробничої діяльності навіть тими, хто прихильний ідеям соціального партнерства й участі працівників у керуванні підприємством".

В Україні бракує багатьох потрібних законів. Усім відомий механізм нашої законодавчої реальності. Закони будуть прийняті лише тоді, коли їх відстоюватиме економічне чи політичне лобі. Між тим у кооперативного руху такого лобі в сучасній Україні нема. У Верховній Раді представлені переважно політичні сили, орієнтовані на окремі олігархічні групи. Натомість політичні партії лівого чи соціального спрямування перебувають на маргінесі. Значної шкоди їхній справі завдає також цинічна маніпуляція популістськими гаслами, які дискредитують в очах широкої громадськості справжніх носіїв соціальних, колективних, трудових вартостей. Політтехнологічні ігрища знеохочують громадян, які не вірять політикам, бо переконалися, що між словом і ділом у них – гігантська прірва, і за кого не голосуй, все одно в парламент потрапляють лише лобістські групи великого капіталу, орієнтовані на монополізацію економіки та витіснення з економічного простору дрібних і середніх, в тому числі кооперативних конкурентів.

Практично прихильники кооперативних форм господарювання мусять діяти на соціальному попелищі в умовах суспільного несприйняття та опору владної вертикалі, не зацікавленої у демократизації економічних процесів, залученні до прийняття рішень і розподілу прибутків широких мас виробників. Усвідомлення цієї суворої реальності, навіть якщо в ньому присутнє певне згущення чорної барви, втім, не повинно розхолоджувати ентузіастів більш справедливих форм організації економічного життя. Віра та повага до вічних вартостей є хорошим підмурівком для майбутнього, відтак надія та певність завжди залишаться нашим активом.

Працюючи упродовж останніх двох десятиліть у видавничій сфері, очолюючи найбільший в Україні книжковий ярмарок, проводячи численні соціальні та благодійні акції, контактуючи із колегами у багатьох країнах світу, де активно розвиваються кооперативні ініціативи, вважаю, що кооперативна форма діяльності недооцінена учасниками видавничих процесів, а її потенціал абсолютно не розкритий. Між тим, на поверхні лежать переваги, які може створити використання кооперативів у видавничій галузі..

Почну з видавничих кооперативів, дуже поширених в Україні у 20-30-х роках. Велика видавнича індустрія, орієнтована на значні прибутки, має власну логіку, яка залишає поза увагою книги, що не дають швидкого обороту. Відтак суспільство позбавлене значного сегменту культурного продукту, скажімо наукової літератури, художніх творів "небрендових" авторів, серйозної книги, яка відмовляється експлуатувати "поп-механізми" маніпуляції свідомістю загалу. Автори таких книг намагаються шукати меценатів, спонсорів, каторжно працюють самі, щоб видати книги власним коштом тощо. Між тим, є ефективний вихід зі становища – створення кооперативів авторів, літераторів, науковців, перекладачів, які могли б на колективних засадах акумулювати наявні у них засоби та сприяти і колегам, і собі в творчій самореалізації. Їхня продукція, зважаючи на переважно соціальну мету творців, була б дешевшою (бо не орієнтованою на отримання надприбутків), а відтак конкурентнішою на ринку. Сучасні технології  дозволяють таким кооперативам працювати у нішових середовищах і не залежати, як це було в радянські часи, від великих друкарень із повним поліграфічним циклом.

Проте відразу перед ними постане проблема розповсюдження своїх видань. Своєрідним паліативом тут можуть стати соціальні мережі, які активно розгортаються в комп’ютерній мережі, такі собі мережні кооперативи, які з урахуванням тенденцій до формування платформи Web-3 будуть сегментувати категорії споживачів, доносячи до них нішову інформацію. Перспективи формування своєрідних фан-клубів навколо таких кооперативних видавництв створюють для них ринок цільового покупця.

Але, на жаль, Інтернет ще не до такої міри розповсюджений  в українській провінції, аби цілковито покладатися на нього. Перспективною формою кооперативної організації збуту книжкової та іншої видавничої продукції мені видаються мережі при бібліотеках, закладах культури, громадських організаціях, структурах Церкви, які діють у маленьких містечках і селах, сьогодні цілковито відрізаних від якісного культурного процесу в Україні. Дуже прикро, що досі Церква не задіяла свого соціального потенціалу в згаданій сфері. Враховуючи Її високий суспільний авторитет, Вона могла б значно більше зробити для розвитку різних соціально-культурних мереж, завдяки яким у глибинку прийшло б мистецтво високих естетичних якостей, зразки гуманістичної світової культури тощо. Наразі на ринку культури домінує бездуховність,  а різні шарлатани,  циніки, використовуючи потугу ЗМІ пропвідують і нав’язують суспільству де гуманізовані цінності.

Врешті, кооперативна форма економічної активності могла би прислужитися для такої суспільно важливої справи, як підтримка читання. Україна лишилася чи не єдиною європейською країною, де така програма не впроваджена на державному рівні і не належить до суспільних пріоритетів. Йдеться про цілий комплекс заходів, скерованих на підвищення так званої культурної компетентності громадян завдяки створенню та закріпленню у них навику систематичного читання та аналізу великих масивів текстової інформації, що разом з системою безперервної освіти дає людині можливість постійно підвищувати свій соціальний та професійний рівень, гарантує насичене, повноцінне життя. Втрата ж навику читання, як показують дослідження, проведені в різних країнах, призводить по поступової, але неухильної деградації особистості та соціуму і, як наслідок, до економічного та культурного занепаду.

До реалізації окремих напрямів цієї програми мають долучитися державні інституції, бізнесові структури, громадські організації, політичні партії, Церква,  ЗМІ, окремі громадяни. Спільна реалізація такої програми могла б стати реальною платформою якщо не для створення кооперативного руху, то для реальної кооперації людей різних  релігійних та політичних переконань,  культурних уподобань та соціального статусу. Наразі єдиною структурою, яка системно займається цим питанням в Україні, є наша громадська організація – „Форум видавців”, якій вдалося зібрати навколо групу однодумців з академічного освітнього та бібліотечного  середовища, проте нас не чують представники органів влади, намагаючись нав’язати суспільству програми, які можуть лише поглибити кризу на книжковому ринку, але жодним чином не сприяти задоволенню потреб українських громадян у якісній видавничій продукції.

Маю надію, що мій  народ ще не втратив інстинкту самозбереження –  як культурного, так базового, - і такі програми допоможуть йому якісніше  і радісніше жити у сучасному динамічному світі.