Доктор філософії

директор Неприбуткових Адміністративних Програм Університету  Нотр Дам, США

Академічна конференція «Довіра. Відповідальність. Філантропія»

7 жовтня 

nike dunk high black leather chair for sale | Nike Air Force 1 LX UV Reactive Multi – alle Release-Infos , Snaidero-usa

Від імені «Некомерційного Професійного Розвитку» і Коледжу Бізнесу ім. Мендози Нотр-Дамського університету, і його декана, доктора Каролін Ву, я б хотів подякувати організаторам цієї коференції, адже я знаю, це - велика справа, і хвала вам за ваші жертовні зусилля. Особливо хотів би подякувати Антуану Аржаковському за візит до Нотр Даму кілька місяців тому і зустріч зі мною, щоб поговорити про філантропію. Я також хотів подякувати Ірині Кітурі за її відмінну допомогу щодо підготовки виступу і організації планів подорожі. Саме завдяки запрошенню Антуана виступити та допомозі Ірини я маю честь говорити з вами.

Як вам відомо з мого представлення, я є директором Неприбуткових Адміністративних Програм Університету Нотр Дам, і також викладаю на магістерській програмі з Неприбуткової Адміністрації. Але я скромно вас запевняю, що якби хто-небудь сказав мені у школі, що я коли-небудь викладатиму там, я б їм сказав, що їм потрібна психіатрична допомога. Я виростав за 10 миль від Нотр-Дамського університету, але мені ніколи не спадало на думку, що колись буду там насправді працювати.Я народився в маленькому містечку Бремені, штат Індіана, і ніхто з моїх батьків не закінчив школи. Мій батько був перукарем, а мати працювала в продуктовій крамниці. Ми були сім’єю нижче середнього класу, і мої батьки були втішені, що я закінчив школу, але про можливість вчитися в коледжі говорили рідко. Хоча вони підтримували мої поривання, але в нашій сім’ї люди не ходили в коледж, вони працювали на фабриках чи в торгівлі. Але я мав двох вчителів у школі і одного в університеті, які були залучені у вияви філантропії, заохочуючи мої таланти до письма і ораторські здібності. Я мав наставників в моєму професійному житті, які допомагали мені, включаючи мого теперішнього керівника, Томаса Харві, який повірив в мене, коли інші не вірили. Ці наставники навчили мене багатьом речам про те, як  успішно мандрувати по життю. Я був наділений численними дарами натхнення від багатьох-багатьох людей, і саме вони є причиною того, що юнак незначного походження є зараз в цій кімнаті з вами у Львові, в Україні. Я тут завдяки філантропії багатьох інших, і для мене честь бути тут, щоб поділитися нашими поглядами на майбутнє Довіри, Відповідальності і Філантропії. І це слушно є екуменічною конференцією, тому що філантпопія має релігійне коріння, і концепція милосердя народилася з Католицької і Православної Християнської традиції.

Приклад цієї глибокої історії і її воскресіння після ліквідації Радянського Союзу представлений досвідом, яким мій наставник, Том Харві, поділився зі мною.Том був президентом Католицьких служб милосердя у США в 1991 році, коли він зустрів румунського православного монаха-бенедиктинця. Монах розповів Тому, що більш, ніж тисячу років його парафія була надійною мережею для багатьох бідних людей. Однак після Другої світової війни, в час, коли радянська влада контролювала Румунію, уряд перейняв соціальні програми і його парафія забула, як допомагати бідним в структурований спосіб. Том ознайомив його з системою, за якою Католицькі осередки милосердя служили бідним в Америці, не для того, щоб повчати його, а лише допомогти згадати, що він і його парафія робили впродовж тисячі років. Таке відродження, згадування доброчинності, яку Християнська Церква винайшла і активно впроваджувала століттями, є свого роду воскресінням милосердя і філантропії, якому ця конференція може сприяти.

Щоб дати вам зрозуміти настільки ця конференція є важливою, особливо для громадян України та інших колишніх країн Радянського Союзу, важливо відзначити потребу такого діалогу. Дозвольте мені послатися на недавно випущене глобальне дослідження 153 країн, здійснене Фундацією благодійної допомоги Великої Британії. Проект «Показник світової віддачі» проінтервював від 500 до 200 тисяч осіб віком від 15 рокіів в кожній країні і розділив їх на три філантропічні площини: надання грошей, часу, і допомога незнайомцям. (http://www.cafonline.org/PDF/World_Giving_Index_2010_A4.pdf) .

Результати були такими, що Австралія та Нова Зеландія набрали найбільше, претендуючи на перше місце. США зайняли 5-те місце, що безумовно не зле. Але беручи до уваги рівень добробуту в США, ми мали б соромитися, що ми не зайняли перше місце. Більшість країн Центральної і Східної Європи зайняли місця в нижчій половині списку, а Україна зайняла 150-те місце з 153 країн.

Згадуючи це дослідження, я хочу привітати оплесками погляди тих, хто визнав цю важливу потребу навчання інших заради філантропії, довіри і відповідальності. Також важливо відзначити, що це дослідження буде повторене кожного року, що значить є відмінною нагодою відзначити прогрес країни в цих трьох сферах. Можливо, більш важливим є те, що це може стати способом виміряти загальний прогрес країни, оскільки дослідження також зазначає, що щасливішими є мешканці країни, то більше вони жертвують.

Я б хотів розпочати з поняття філантропії, а потім достосувати його до відповідальності та довіри. Як я розповідав в своїй історії, філантропія - це не тільки вчинок багатих людей, які надають кошти особам чи організаціям, які творять добро у світі. Філантропія – цете, в чому може брати участь і робити внесок кожен, не зважаючи на економіку чи статус. Також, якщо глянути на наше життя, ми маємо розуміти, що чого б ми не досягнули, це сталось з благословення філантропії інших.

Філантропія

Слово «філантропія» було вперше вжито грецьким драматургом Есхілом, автором «Прометей закутий», що є древнім міфом, як люди спочатку жили в темряві, щоб уникнути гніву грецького бога Зевса. Як Зевс надумав знищити людей, коли їх недосконалість його розчарувала, Титан на ім’я Прометей дав їм два дари: вогонь і надію. Таке поєднання дало людям можливість мати надію на майбутнє та інструмент, щоб влаштувати краще життя та світ.

Цей акт був відомим як «philanthropos», поєднання грецького слова «любов» і «anthropos», або «людство». Прометей вірив у людський потенціал і дав їм інструмент надію і вогонь, щоб створювати і вдосконалювати. «Philanthropia» - любов до людей, вважалася ключем цивілізації.[1]

Платонівське визначеня філантропії: «Стан добре вихованої звички, що ісходить від любові до людства. Стан продуктивності на користь людства». Римський переклад філантропії був «humanitas» або гуманність. Крім того вірили, що оскільки Прометей знехтував наказ Зевса, філантропія також позначає свободу.

Саме тому, якщо ми розглядаємо витоки філантропії, ми бачимо, що це акт, який надає три речі: надію, яка б допомогла людям вірити у майбутнє, знаряддя, щоб створити кращі умови для життя, і волю, яка б дозволяла їм рости і процвітати. Як Прометей, ми мусимо усвідомити недосконалість роду людського і вірити, що допомога, надана нами, дасть їм змогу зрости в свому потенціалі і повернути іншим. Вони також можуть виплекати таку ж віру в людський потенціал у інших, що таким чином створить більше довіри між благодійником і рецепіентом.

В Сша часом кажуть, що особа, яка має багато енергії, або прагне бути успішною, має багато «живості». Я вірю, що кожен, не зважаючи на обставини, може допомогти встановити довіру і підбадьорювати інших через могутній і простий акт, який я назвав  «Філантропією особистого заохочення» або «Ф.О.З.». Кожен з нас тут сьогодні мав, напевно, хоча б одну людину в житті, яка б вірила в нас, навіть коли ми самі в себе не вірили, когось, хто, як Прометей, дав нам надію. Мати таку щиру і постійну підтримку від людей, які не мають жодного мотиву, окрім надихати вас розвивати ваш  потенціал, це абсолютно найкращий спосіб дати надію іншим. Вона може бути від будь-кого: родича, друга, наставника, вчителя, тренера, навіть незнайомця. І кожен потребує трішки заохочення, або ж «Ф.О.З.» час від часу, навіть ми. Але як відшкодувати цим людям за їх час, доброту і віру у вас? Як їх вплив на ваше життя можна виміряти? Відповідь – їм не можливо відшкодувати. Єдиною гідною відплатою є предати іншим особисте заохочення, якого вони прагнуть і  і потребують, щоби розвиватись. Це називається «напередоплатою» чи переданням майбутнім поколінням філантропію, яку виявили до нас. Це наша особиста відповідальність – передати дар «Філантропія особистого заохочення»  іншим, що таким чином сформує довіру в наших сім’ях, спільнотах і країнах.

Більшість людей вважає, що надання грошей іншим – це найбільш вимоглива форма філантропії, тому що вона вимагає від нас жертвувати частину наших заробітків і доходів. Втой час, як фінансова підтримка вартісних проектів є потрібною і невід’ємною задля кращого майбутнього, вона все ж вимагає від нас благо, яке легко відшкодовується. Ми завжди маємо здатність заробити більше грошей – лише попросіть Джорджа Сороса, але навіть Джордж Сорос не може зробити більше часу. Час – це найбільший дар, який ми можемо дати, бо наш час є скінченний. Ми не можемо створити більше часу, і коли він минає, то зникає назавжди. Віддавати наш час вартісним справам – це найважливіший і найцінніший вклад, який ми зробимо, сторюючи добро у спільноті і світі, в якому ми хочемо жити. Зголоситись бути членом неурядової організації, або допомогти сусіду у скрутний час, або ж розвивати дитячий талант, - має значний і тривалий вплив. І що більш важливо волонтерство створює довіру між людьми, які можуть бути дуже різними.

До прикладу, якось я запитав багатого філантропіста і близького друга, Френка Басіла, чому в додаток до пожертви грошей, він також зголосився служити в комітетах і радах. Він сказав, тому що в бізнесі він зустрічає людей, залучених в його вид діяльності, і він був волонтером кількох благодійних організацій, тому що зустрічав людей з всіх сфер життя: яких він би ніколи не зустрів, - художників вчителів, політиків, студентів і тих, хто в бідності. Він також розповів мені, що виростав дуже бідним і насамперед знав, що більшість людей є бідними, бо вони народилися в незаможних і обмежених можливостями сім’ях. Він вважав, що затрачати час та гроші – це його спосіб допомоги іншим, як йому колись допомогли. Знову ж таки, це був його спосіб відшкодування довіри, яку йому надавали впродовж життя. Важливими моментами тут є те, що, по-перше, він мав честь відповідально жертвувати заради інших, як жертвували йому, і по-друге, визнав благо дружби, яку отримав, працюючи пліч-о-пліч з іншими, які колись були для нього незнайомцями.

Можливо, деяка корисну інформація може бути застосована до зусиль віднови довіри і створення стабільних громадських і урядових інституцій, ставлячи розвиток волонтерства та філантропії в історичний контекст, в стосунку як до США, так і Східної Європи. США від моменту створення були великим експериментом. Вони від’єдналися від європейської традиції громадської залежності від волі монархів, диктаторів, і урядів заради віри, що індивід не тільки має право створювати асоціації, щоб запезпечити власний добробут, але що ці асоціації індивідів можуть бути більш успішними. Ці асоціації були також основою американської демократії, як написав Джон Адамс в своїй Массачусетській конституції: «Політичний каркас формується  вільними асоціаціями індивідів. Це соціальний догорів, за яким весь народ  пов’язаний з кожним громадянином і кожен громадянин з цілим народом, всі повинні врядуватися певним законом заради спільногоо блага». Частина такого уявлення асоціації і взаємодії, такого зобов’язання допомагати один одному виникло через те, що взаємодопомога була важлива для виживання. Церковна будівля в кожній спільноті стала центральною точкою нових поселень, і центаральною точкою активності спільноти – міських зборів, весіль, похоронів, соціальих зібрань, а також були класною кімнатою для дітей. Урядова допомога для першопрохідців в цій новій країні була мінімальною, тому вони мусили опиратися на фізичну, духовну і моральну підтримку один одного. Коли центральна влада  - слабка, в хаосі чи на такій ранній стадії, що вона не може забезпечити потреби спільноти, тоді громадяни мусять визнати важливість обопільної допомоги заради того, щоб вижити і процвітати.

Бути до послуг іншим як форма філантропії може допомогти спільноті процвітати. Це часто означає охоче брати участь в організації чи проекті, який служить для загального блага і може бути здійсненим групою відданих справі індивідів. Це, звичайно, найцінніша форма філантропії, тому що ми завжди можемо заробити більше грошей, але наш час є скінченний. Якщо вже година нашого життя пройшла, вона пройшла назавжди. Тому бути волонтером один вечір чи день, чи рік для вартісного проекту – це найвища пожертва і вона позначає ваш рівень віри і довіри до результатів заходу чи проекту. Я належу до «Клубу ділових людей» (Rotary Club) в США і я планую відвідати «Ротарі» клуби у Львові. Я належу до «Ротарі», тому що кожен такий клуб зобов’язується робити свою спільноту і світ кращими. На глобальному рівні їхньою метою є викорінити поліомієліт у світі. На локальному рівні вони служать потребам молоді, сімей, освіти і охорони здоров’я. Громадські організації як «Ротарі» формують довіру, тому що збирають людей різного походження, щоб служити заради спільної справи. Це дозволяє сфомувати відносини з іншими, які можуть бути дуже різними, а такі зв’язки - формувати довіру між людьми.

Це винахід «соціального капіталу», як його називає дослідник Роберт Патнем в своїй книзі  Bowling Alone. Він стверджує, що є два види соціального капіталу – «bonding» - зв’язуючий, «bridging» - «мостовий» . У першому випадку під соціальним капіталом розуміємо спосіб, в який ми посилюємо і зміцнюємо зв’язки і стосунки всередині сім’ї, церкви, раси, етнічної групи і між близькими друзями. Але «bridging» - сполучення  соціального капіталу сягає понад наші особисті зв’язки і будує мости між іншими, які є поза нашою зоною комфорту, людьми, які здаються  відмінними від нас чи чужими. Коли ми створюємо і посилюємо зв’язки між тими, хто відмінний від нас, ми допомагаємо «будувати мости» між відмінностями між нами і підвищити силу порозуміння і толерації. І ми часто здивовані, що ті, кого ми колись уникали, стають добрими друзями і спільниками.

Філантропія допомагає будувати такі зв’язки довіри і позначає, що ми віримо в наміри інших людей і в їх потенціал зробити життя кращим для них самих і в той же час створити умови існування для їх сімей, церков, спільнот і країн. Це вибудовує соціальний капітал, за допомогою «bonding» - «зв’язування»  і «bridging» - «побудови мостів», що фомує основу для більш громадянського суспільства.

Відповідальність

Але наближення до інших, які не схожі на нас є незручним і включає ризик. Ми часто питаємо себе чому ми повинні брати відповідальність допомагати іншим, хто не такий, як ми. Деякі люди запитують: « Чи ми утримувачі нашим братам?»  Але я б хотів розширити це питання трошки і запитати: «Чи ми утримувачі наших двоюрідних братів і сестер?» Ящо ми віримо, що наші кузени – наші родичі, і тому заслуговують нащої допомоги, тоді ми мусимо розглядати всіх інших роду людського як кузенів, і відповідати «так» на питання – «Чи я є утримувачем мого кузена?»

Національний дослідницький інститут людського генома (www.genome.gov) нещодавно заявив, що на сьогоднішній день люди в Європі і Азії мають 2% спільного ДНК з спільними давніми предками. По суті, наука підтверджує те,чому релігійні лідери і мислителі навчали століттями: ми всі пов’язані спільною спадщиною. У світлі дослідження, ми всі далекі кузени. Ми могли б більш коректніше поставити питання: «Чи ми утримувачі наших кузенів?»

Як багато членів ми не завжди погоджуємось з нашими найближчими родичами, ще менше з  нашими далекими родичами і з тим, як вони проживають свої життя, але ми їх приймаємо, ми не хочемо їх знищити чи завадити їм (хоча зізнаймося деколи нам би хотілося!) Коли ми збираємось на великі сімейні дійства ми толеруємо їх заради добра родини. Часто ми допомагаємо їм тільки тому, що вони – родина. Як Прометей, ми приймаємо їх тому, що вони, як і ми – люди. А це означає, що всі ми недосконалі, але все ж досконалі в нашій недосконалості.

Давайте повернемося до історії, яку розказав  Ісус про самаритянина, який допомагає пораненому чоловікові на дорозі.  Самаритяни на той час для євреїв вважалися негідними людьми і євреї їх уникали, як от левит і священик, які перейшли дорогу, щоб уникнути пораненого. Але самаритянин, якого не приймає міська спільнота, ризикує своєю безпекою і приносить пораненого незнайомця в заїжджий двір відпочити. Він тоді дав гроші власнику оселі, щоб оплатити його витрати і пообіцяв повернутися, щоб заплатити, що повинен. Ми розуміємо послання в цій притчі, що ми повинні подати руку тим, хто потребує, і хто, можливо, не такі, як ми. Ісус навчав, що самаритянин був справжнім ближнім, адже він позбавив людину страждання без думки чи був він євреєм, чи ні.

Але є також інші важливі уроки і питання, які випливають з цієї притчі. Наприклад, що думав власник заїжджого двору про цього варвара-самаритянина, коли він привіз пораненого єврея і заплатив за кімнату і догляд? Що він подумав, коли самаритянин повернувся, щоб поопікуватися додатковими витратами, як пообіцяв? Звичайно, він був шокований і здивований, але чи змінились на краще його думка про самаритян? А якже інші, мешканці двору, чи змінилися їх погляди про самаритян? І що найбільш важливо, що думав поранений єврей, коли він прокинувся і дізнався, що левит і священик оминули його, а скромний самаритянин врятував йому життя? Якщо б таке сталося з кимось з нас сьогодні, чи мали б ми більш позитивну думку про самаритян? Чи не говорили б ми краще про них, можливо розвіюючи міфи про самаритян загалом? Хіба б не було більше довіри між нами і тими, до кого ставимося насторожено? Благодійна пожертва часу і грошей самаритянина напевне вибудувала більше довіри або «мостового капіталу» на багатьох рівнях, тому що він зрозумів, що хоча поранений і був незнайомцем, він насправді був підпорою свому «кузену» і мав обов’язок йому допомогти.

В Коледжі бізнесу ім. Мендози, ми віримо в позитивну силу бізнесу і відповідальність покращити умови в суспільстві. Ми називаємо це – «Бізнес заради добра» і нашим викликом до студентів є «Вимагай більше від себе. Вимагай більше від бізнесу». Корпорації і підприємства також мають обов’язок жервувати на благо своїх спільнот і країн. Як і особистість, жоден бізнес не стає успішним самотужки. Потрібно залучення інвесторів, природніх ресурсів, постачальників, робітників і покупців, до прикладу. Бізнес працює в дуже складній системі підтримки і виснажувати цю систему підтримки значить виснажувати сам бізнес. Плекання цієї системи підтримки допомагає компанії розростатись, покращуючи образ свого бренду чи продукту.

До прикладу, ресторани McDonald’s орієнтуються на дітей, і діти наполягають, щоб їх батьки брали до McDonald’s. Щоб розвинути цю грайливу симпатію,  McDonald’s додав внутрішні дитячі майданчики і страви з іграшками в середині. Але, що більш важливо, кілька років тому вони вирішили фондувати Ronald McDonald Houses біля лікарень, які мали б обслуговувати тяжко хворих дітей. Такі будинки надають місця для сімей хворих, де вони можуть за малу прлату чи безкоштовно зупинитись доки їх дитина на лікуванні. Це була послуга потрібна для суспільства і вона також служила покупцям, на яких орієнтується McDonald’s: дітям і родинам. Вони створили особливий зв’язок зі своїми клієнтами, що заходить далі  вимог ринку, доброго продукту чи обслуговування клієнтів. Навіть покупці, як я, жертвують дрібну здачу на цю справу, коли стоїмо біля прилавка, щоб відчути себе частиною цих зусиль. Сьогодні McDonald’s знаний, як за своєю корпоративною філантропією, так і за своїми гамбургерами. Згідно з січневим випуском журналу «Форбс», McDonald’s продовжує розвиватись навіть в час кризи. Отже, доброчинність – добра для бізнесу.

Довіра

Я мав бесіди з багатьма групами в минулому про менеджмент, лідерство і  обслуговування клієнтів, і постійно чув той сами коментар – «Моє життя на роботі було б набагато простішим, якби мені не доводилось мати справи з всіма цими людьми». В той же час, ті інші люди можуть казати теж саме про про них. Я мусив нагадувати їм, що ми насправді не маємо виходу. Тварини ніколи не керуватимуть організаціями. І рослини теж не допоможуть. І доки роботи не вдосконаляться, ми застрягли одні з одними.

Довіра – не один з найважливіших аспектів нашого життя, - це НАЙважливіший аспект нашого життя. Брак довіри приносить морок, підозру і відірваність від інших, в той час як достатня кількість довіри може перемогти нездоланні проблеми. То як ми можемо допогти створити культуру довіри і доброзичливості у наших сім’ях, наших спільнотах, наших країнах і країнах наших сусідів?

Збігом є те, що в той час як я був запрошений виступити на цій важливій конференції, я якраз читав книгу під назвою «Швидкість довіри» Стефана Кові. Він  ввадає, що коли люди мають великий рівень довіри між собою, життя стає простішим і добрі речі стаються швидше. В бізнесі продуктивність збільшується, ціни падають, і задоволення підвищується. Це також справджується і для організацій, громадян і їх урядів. У цьому є сенс, адже, коли ми довіряємо комусь правильно виконати роботу, затрачається менше нагляду і часу на те, чого ми прагнемо досягти. Коли ми почуваємось впевненість, що можемо укласти контракт потиском руки замість гори офіційних контрактів, наші операції швидші і менш затратні. Коли ми знаємо, що можемо довіряти людині чи організації робити те, що погоджено, це потребує менше хвилювань і стресу в нашому житті. Більшість з нас мали людей в нашому житті, на яких можна розраховувати – батьки, вчитель, родич чи друг. І завдяки цій довірі ми мали охоту слухати їхньої поради і вчитися з того. Коли ми живемо в культурі довіри, ми відчуваєм більше впевненості в інших, в нас самих і в наші спільноти. Можливості з’являються як наслідок цього, і ми відчуваємо потенціал в нашому майбутньому. Жити в культурі недовіри означає жити у страху і муках, і ніхто не обрав би такого існування в порівнянні до безпечної ситуації, заснованої на довірі. Кові опитав тисячі людей яке їх означення організацій низької і високої довіри, а нижче він навів порівняння. З якою організацією ви б себе асоціювали?

 

Ознаки організацій низької довіри

Ознаки організацій високої довіри

Люди маніпулюють чи викривлюють факти.

Люди затримують і приховують інформацію.

Відзначитись є дуже важливо.

Люди крутять правдою заради своєї вигоди.

Нові ідеї відкрито придушуються і їм протистоять.

Помилки покриваються чи приховуються.

Більшість людей залучені у «гру звинувачень», обговорючи інших.

Велика кількість пліток.

Багато речей закриті для обговорення.

Люди мають схильність обіцяти занадто і не виконувати.

Є багато порушень, за які намаються знайти виправдання.

Люди вдають, що поганих речей не стається, чи заперечують їх.

Низький рівень енергійності.

Люди часто відчувають непродуктивний тиск, навіть страх.

Інформація розповсюджується вільно.

Помилки толеруються і заохочуються як спосіб навчання.

Культура інноваційна і творча.

Люди порядні до тих, хто відсутній.

Люди говорять прямо і протистоять суперечкам.

Є справжнє спілкування і співпраця.

Люди поділяють заслуги великою мірою.

Прозорість – практикована цінність.

Люди щирі і відверті.

Великий рівень відповідальності.

Явними є бадьорість та енергія, люди відчувають позитивний імпульс.

 

Очевидно, що більшість з нас хотіли б мати справу з організацією, яка має високу культуру довіри. Можливо є деякі, які називають себе організаціями високої довіри, хоча практикують дії низької довіри. Якщо ми вважаємо, що нам вдасться, будучи не вартими довіри, переконати інших, що нам можна довіряти,- ми обманюємо себе. Різниця – очевидна кожному, хто уважно приглядається. Жодна кількість обману не покриє брак довіри надовго. В кінці кінців, довіра, яку зламали, стане явною. Це спустошливо для того, кого обманули, але навіть більш спустошливо для того, хто підвів чужу довіру, тому що поголос, про те, що сталось швидко розповсюджується, і порушник зазвичай навіть не знає жахливих історій, які про нього розповідають. Насправді, хоча порушник вважає, що йому це обійшлося, або що він чогось досяг, насправді він зруйнував свою репутацію, що принесе їм величезні збитки в довготривалій перспективі. Ніхто не захоче мати з ними справу. Діти відгородяться від батька чи матері, яким не можна довіряти. Друзі уникатимуть неправдивих друзів і будуть заводити нову дружбу з тими, кому можна довіряти. Уряди можуть брехати громадянам багато років і лідери можуть бути корумпованими, але на кінець правда випливає на поверхню і тоді лідери цих урядів - зганьблені навіки в нашій історії.

Але як створити довіру там, де її зараз немає? Ми повинні почати з нас самих. Навіть, якщо ми були жертвами багатьох актів недовіри, ми повинні поширювати довіру серед інших. Це не сліпа довіра, але, як називає її Кові – «розумна довіра». Ми довіряємо людям у дрібницях доти, поки не зрозуміємо, що їм можна довірити більші зобов’язання. І що відповідальнішими вони є – більше довіри ми надаєм їм.Коли винагорода за такий обмін довіри – очевидна, обидві сторони  усвідомлюють, що обопільна довіра є набагато продуктивніша і корисніша, ніж безвідповідальність чи нечесність.

Іншим способом розвинути довіру є приєднатися до громадської організації, що має місію покращувати спільноту і світ. Одна з ранніх книг Роберта Патнема “Making Democracy Work”(«Щоб демократія працювала») є про  створення соціального капіталу в північній Італії. Патнем дослідив, що північна Італія мала набагато більше політичної стабільності, ніж південна. Однією з причин цього, було те, що північна Італія створила набагато більше громадських груп, особливо хорів. Ці групи поєднали людей різного походження заради спільної справи, як спів. Зв’язки, які виникли завдяки таким організаціям, створили довіру між різними учасниками і фундаціями заради кращого врядування.

Я не настільки ідеалістичний, щоб вважали, що вибудувати довіру, відповідальність і філантропію легко. Це не так. Але все вартісне є нелегким. Це ніби бути вболівальником бейсбольної команди «Chicago Cubs», команди, яка не вигравала чемпіонату світу більш, як сто років. Для цього потрібна величезна кількість  віри! Що підводить мене до прикладу, яким я б хотів з вами поділитись. Це сцена з фільму про бейсбол –а саме, жіночий професійний бейсбол. Як ви мабуть знаєте, бейсбол дуже люблять як спорт в США, і мені відомо, що Україна також має свою власну професійну і аматорську ліги. Важливо також відзначити, що спорт, як бейсбол також створює «мостовий капітал», тому що він поєднує людей різного походження: етнічного, релігійного, расового і демографічного. Гравці в такому розумінні можуть бути дуже відмінними один від одного, але в них спільний талант і любов до гри. Вони мусять грати як команда, щоб виграти, ось що створює зв’язок між ними. Звичайно, не кожен є атлетом і не всі можуть брати участь у грі. Але, на мою думку, це не важче, ніж будувати кращий світ, що всі ви намагаєтесь робити.

Фільм, на який я посилаюсь, був створений кілька років тому і називається «Їхня власна ліга». Можливо, декому він знайомий. Це історія про жіночу бейсбольну лігу, яка була створена в роки Другої світової війни, тому що багато бейсболістів-чоловіків були на війні. Зосереджувався фільм на капітані однієї з команд, Джині Дейвіс, а Том Хенкс був її тренером. Команда пройшла до фінального змагання, Світового Кубку, а ніч перед великою грою чоловік Джини Дейвіс повертається з війни. Вона така щаслива, що він у безпеці і живий, що вирішує покинути бейсбол і наступного ж дня повертатися додому зі своїм чоловіком. Коли Том Хенкс бачить, як вона йде, він зупиняє її і запитує чому. Вона каже йому, що для неї стало занадто важко. А він відповідає: «Це мусить бути важко. Якби не було важко, кожен мігби це робити. У важкості велич гри!»

Ось чому створювати довіру повинно бути важко. Якщо б це не було важко, кожен мав би відносини, яким можна довіряти. Якщо б не було складно, кожне підприємство довіряло б іншому підприємству. Якщо б не було важко, всі громадяни і їх уряди працювали б разом заради спільного блага.  Поширювати філантропію – це ризик і часом проект не матиме успіху. Але складність вашої праці якраз і є причиною, що успіх так високо цінується: у важкості - велич!

Люди в Україні і Європі бачили свою пайку війни і як вона роз’єднує людей. Залагодити це роз’єднання – дуже тяжка праця, яка потребує зусиль і сміливих людей з обох боків. В моїй країні, після Громадянської війни 1860-их, президент Авраам Лінкольн визнав важливість налагодження зв’язків між ворогуючими північчю і півднем. Він вірив, як говориться в писанні, що будинок, поділений між собою, не може встояти. Правда в тому, що ми всі живемо в будинках всередині будинків глобальної спільноти. І кожного разу, коли ці будинки поділені і гніваються один на одного, прогрес зупиняється і суспільство деградує. Але завжди, коли ці будинки об’єднані, прогрес відбувається і суспільство йде вперед. Заради досягнення вищих цілей, ми мусимо обмінюватися благодійністю прощення і розуміння. Ми повинні вкладати себе в створення нових зв’язків, примножувати довіру і ризикувати заради створення кращого майбутнього. Пам’ятайте, ніхто не досягає успіху самотужки. Ми всі потребуємо наставництва і допомоги інших. Ми повинні, як самаритянин, справді вірити, що ми відповідальні за братів наших. Як написав відомий український поет Тарас Шевченко:

Було на Вкраїні...

Колись клялися і укладали угоди

Братерства і сестринства

Once in my Ukraine…

Once they swore oaths and made pacts

Of brotherhood and sisterhood…

 

Продовжуйте ж присягати на відповідальність за добробут один одного і укладайте угоди, засновані на довірі, підтриманій співчутливим вогнем філантропії! Як монах-бенедиктинець, встановіть культуру милосердя, винайдену християнською Церквою, пам’ятайте і воскресайте традиції доброчинності, спонукайте відродження нового віку розуміння і співпраці.

Вдячний вам за доброту і за те, що запросили розділити цей час з вами!

 


[1] Класична етимологія та історія філантропії отримала зростаючу увагу серед дослідників. Див.McCully, George: Philanthropy Reconsidered, A Catalogue for Philanthropy Publication, Boston, 2008; and Sulek, Marty: On the Classical Meaning of Philanthropia, in Nonprofit and Voluntary Sector Quarterly OnlineFirst, March 13, 2009 as doi:10.1177/0899764009333050.