ауковці та просто активісти України та Німеччини починають по-трохи пригадувати усім та собі про світ, який в свідомостях багатьох уже давно забутий. Саме такому пригадуванню була присвячена виставка-семінар Музею Миру (Бібліотека Миру) під назвою «Забутий світ», яку презентували в п’ятницю, 8 жовтня, в рамках 3-го Екуменічного Соціального Тижня.

best shoes | Giftofvision , Sneakers search engine

Після ІІ Світової війни єдиною опозицією в Німецькій Демократичній Республіці, яка стимулювала хоча б якісь ініціативи, була Євангелістська Церква. Тоді, за прикладом берлінського антивоєнного музею 20-х рр. ХХ ст., її представник Йохан Шмідт, один із «батьків» виставки, вирішив почати збирати фотографії та будь-які факти про євреїв – жертв ІІ Світової війни – які потрапили в забуття. Пан Шмідт збирав інформацію по крихтах. І хоч у нього не було сприятливих для цього умов, дедалі з’являлось все більше людей, які хотіли йому в цьому допомогти.

Виставка, привезена до Львова, після експонування у Чернівцях, поділена на три блоки. Перший присвячений опису життя євреїв до 1939 року. Тоді вони були досить бідними, що видно з фотографій. «У більшості ж людей є стереотип, що євреї завжди були багаті» - зауважив Йохан Шмідт. Другий блок описує Варшавське гетто. Пан Шмідт впевнений, що такі ж сцени життя можна було б побачити і у Львові, у львіському гетто. Фотографії, що на стенді, колись зробив один німецький солдат і хотів у 80-х рр. їх надрукувати. Проте ніхто із друкарень того часу не погодився, тому через деякий час він видав їх власним коштом.

«Дуже ймовірно, - говорить пан Шмідт – що для більшості з цих людей, ті фото є останні в їхньому житті. Усі вони вже померли». Третій блок присвячений Розі Аусляндер, одній з найвідоміших німецьких поетес. Вона, до речі, окрім того, що єврейка, то ще й з Чернівців родом. Роки війни Роза пережила в єврейському ґетто Чернівців, де разом з матір'ю і братом переховувалася у підвалі (цикл віршів „Мотиви ґетто"), щоб уникнути депортації в Трансністрію. Після пережитого психічного шоку тривалий час писала вірші тільки англійською мовою.

В рамках виставки відбулась презентація ще двох цікавих проектів. Перший, під назвою «Територія терору», представив Тарас Чолій із Меморіального музею пам’яті жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». В його основі є відомості про Пересильну тюрму 44-45 років, яка постала на території львівського гетто 1939-41-х років по приході радянських військ. За словами пана Чолія, через її стіни пройшло близько 250 тис. людей (за іншими даними – 1 млн.). Звідси їх уже розсилали по мережі таборів ГУЛАГу.

«Територія терору» - це проект побудови в’язниці-музею на місці колишньої тюрми. Це цілий комплекс, який починається з «авансцени», пам’ятника присвяченого жертвам насильницьких депортацій. Потім слідуватиме стіна пам’яті, по праву сторону якої маю влаштувати «алею тоталітаризмів». Тут автори проекту планують зібрати усі пам’ятники Леніну-Сталіну, які валяються десь у сховках або ще досі стоять у центрах українських міст. На території «тюрми» також мають розмістити макети вагонів-«телятників», в яких колись перевозили людей, дерев’яні бараки, прожектори, вишки, охоплені колючим дротом. Щодо дерев’яних бараків, то автори хочуть відтворити тут бараки гулагського типу та ті, які були у Майданеку. Всередині простір відведено на максимально оживлену експозицію.

Проект уже затверджено. Фінансує Львівська міська рада. Тарас Чолій зазначив, що, якщо політичне життя України не вируватиме, то будівництво розпочнуть навесні 2011 року.

Останньою представила ще одну цікаву ініціативу Наталя Нелідова із громадської організації «Основи Свободи». Її проект, під назвою «Україна активна 2010: загоюєння минулого», полягає у тому, щоб налагодити зв’язок між поколіннями. П’ятеро студентів із Західної України їздили по центральній і східній частині країни та розмовляли із старими людьми з Луганська, Харкова, Криму, Запоріжжя, які пережили війну. Пані Наталя розказує, що дехто з них вперше розказував комусь історію свого життя, бо раніше боялись що-небудь говорити вголос. Тому сьогодні те минуле маємо зробити ресурсом для майбутнього.
«Це проект, який зцілював не лише тих, хто говорив, - ділиться пані Наталя, - але і тих, хто слухав».

Іванка Рудакевич