Українська Греко-Католицька Церква подала гідний приклад у відродженні свого народу. Вона зуміла в певний історичний момент знайти силу і відвагу вивести своїх вірних з найбільшого занепаду, а саме з духовної і економічної бідності, яка була результатом  колоніалізму протягом кількох століть, коли народ не мав впливу на владу, не був нею, а виконував ту роль, яку йому надавали тогочасні окупанти.

Церква взяла на себе ту роль, бо існуючі політичні, економічні культурні соціальні інституції не виконували своєї місії служіння людям, а особистого панування. В такій ситуації Церква завжди має зайняти опозицію до існуючого ладу та захищати гідність і права своїх вірних.

Одним з важливих передумов для відродження Церква бачила в лікуванні свого народу від так-званих соціальних хворіб, а саме – алкоголізм, лихварство, та ще можна виділити, незорганізованість як наслідок відсутності здорової християнської солідарності. Церква розпочала активно вживати найбільший метод, а саме Живе Слово Правди, проповідуючи і навчаючи. Було зорганізовано парохіальні братства молитви, протиалкогольні рухи, проведено активні акції інформування вірних. Незважаючи на успіх, Церква побачила, що цього не є достатнім, тому розпочала відроджувати творчий дух народу, а це не тільки економічна заможність, але й духовний і моральний зріст.

Умовно 1891 рік можна вважати початком організованої участі нашої Церкви. Цей рік змінив усю стратегію українського відродження. Найперше, це внутрішня  місійна, соціальна та фінансова реформа УГКЦ. На Синоді було прийняти рішення про заснування страхового товариства «Дністер», на основі якого було створено банк «Дністер», що став першим про-українським банком.  Цей рік був підсумком двадцятирічної боротьби Церкви проти алкоголізму та лихварства, бо лише критики не було достатньо, а потрібно створювати реальні альтернативи.  Церква активно розвивала інформаційну акцію, видаючи книги, газети, журнали на соціальну тематику. Крім того, християнський світ був зворушений папською енциклікою «Рерум Новарум».

Незважаючи на те, що час Австрійської імперії вважають добрим часом для Західної України, тогочасний уряд не робив активних реформ: ця земля була сировинною частиною, показники добробуту населення були в 2-3 рази нижчі від середнього рівня у всій імперії.

Єпископат і священство УГКЦ усвідомило, що є необхідним зосередження наявних коштів в українських фінансових закладах. Тому заснувавши банк «Дністер»у 1894 році, Церква поступово змогла планувати свою діяльність на більш професійному рівні. Більш дрібніші каси громадської і парохіальної допомоги, сільські райфайзенки вже могли співпрацювати з першою потужною фінансовою інституцією. Завдякуючи активній участі Церкви, було засновано Крайовий Союз Кредитовий та Крайовий ревізійний Союз у 1904 році, що стали осередками розвитку кооперативного руху в Україні. Більше 55 відсотків керівників даних Союзів у провінціях та селах були священики УГКЦ. Кільканадцять мільйонів крон отримали дані Союзи, завдякуючи Митрополиту Андрею Шептицькому.

Митрополит Андрей Шептицький усвідомлював важливість соціальної акції Церкви для народу. Зважаючи на потреби селян, Шептицький заснував товариство «Земля» для викупу і розподілу серед безземельних селян великих панських латифундій, і вже за кілька років Церква викупила і розділила біля 6 відсотків панської землі. Важливо зазначити, що лише 10 відсотків всіх селян сповна повернули позики від церковного товариства, проте Митрополит продовжував дану справу, незважаючи на будь-які труднощі.

Крім того, єпископат заснував Земельний Банк іпотечний Для заснування і початкого капіталу Митрополит виділив 5 000 000 крон. Митрополит зі священством  заснували і банк «Українська Щадниця». Для збирання коштів Церква організовувала знамениті акції «ощадності», навчаючи християнських принципів господарювання та взаємодопомоги. Важливо зауважити, що Митрополит  особисто подавав приклад раціонального і майже аскетичного вживання коштів, відкидаючи закупівлю предметів розкоші, зміцнюючи авторитет і визнання серед вірних.

В 1904 році з ініціативи української інтелігенції та священиків УГКЦ засновано знамениту спілку «Маслосоюз», яка об’єднала тисячі селян для виробництва молока і продуктів. А. Шептицький особисто захоплювався діяльністю «Маслосоюзу» та допомагав для налагодження торгівельних зв’язків у Європу та надав велику фінансову допомогу для закупівлі найсучаснішого обладнання для молочарських шкіл. Більше 200.000 маленьких селянських господарств брало участь у діяльності «Маслосоюзу».

Іншу важливу ініціативу організувало священство УГКЦ біля Золочева: при підтримці місцевих громад, священики заснували товариство «Сільський господар», що займалося освітою селян, забезпеченням їх обладнанням, технологіями, продажем продуктів. Важливою акцією було усунення різних посередників-спекулянтів з українського села. І досить часто вартість обладнання була знижена в кілька разів і ставала доступною для бідних селян. До 1914 року біля 70 відсотків усіх сільських осередків керувалося священиками УГКЦ.

Після першої світової війни Митрополит Андрей стає головою комісії відбудови Західної України, організованої австрійським урядом. Проте нова війна призупинила такі плани.

Митрополит Андрей був почесним головою «Товариства українських купців і промисловців» та щиро підтримував приватну ініціативу.

Фактично, вся власність Церкви в той час була на службі українського народу. В лісах Митрополії будувалися лікарні, осередки праці з молоддю, забезпечували паливом біля 2 000 народних шкіл. Завдякуючи прибуткам з власності нафтових терен, Церква сформувала свій освітній фонд, розбудовуючи, школи, інститути та лікарні. А в 1930 році Митрополит засновує Народну Нафтову Унію, щоб разом з іншими вірними протистояти визиску рідної землі.

Церква взяла активну участь у розбудові міст. Лише у Львові було профінансовано декілька заводів та фабрик, щоб виготовляти вироби необхідні для громад за доступною ціною. У провінціях Церква побудувала більше 120 км залізниці.

Дякуючи жертовній праці вірних і священству, під проводом Митрополита, Церква зусіла розбудувати і зреалізувати чимало корисних справ. Було засновано велику кількість народних шкіл, кілька ліцеїв, гімназій, інституцій, Музей та ін. Біля 23 000 дітей-сиріт утримувала Церква за власні кошти після жахливих воєн.

Сучасність.

Занепад і криза є наслідком втрати довіри до існуючих суспільних політичних, економічних інституцій. Не можна зосереджувати увагу на тому, щоб закликати людей до довіри, а до прагматизму. Церква закликала вірних до ініціативи та реальної праці, а також пропонувала прозорі моделі співпраці і завдяки тому мала високий авторитет. Люди вчилися думати, аналізувати і дорослішати у державотворенні і в повсякдневній діяльності. Народ повинен перестати довіряти і брати ініціативу на себе, формувати місцеві громади, асоціації, організації, що поступово стануть джерелом влади. Що є необхідним, щоб провести необхідні реформи? Достатньо натиснути «за» чи «проти» пальцем депутату, який має «добру волю», про яку пише кожен Папа, закінчуючи звернення до вірних: «...і до всіх людей доброї волі...».

Сьогодні перед УГКЦ стоять завдання і виклики дуже схожі до періоду українського відродження. Спершу, це проповідувати об'єктивно науку Церкви та навчити вірних молитися в громаді. Формування нової свідомості і культури потрібно розпочинати з відродження нових-старих ідеалів, що зуміли об’єднати наш народ. Наша практична солідарність народжувалася у спільній молитві.   І в наших умовах ніщо інше так не є дієве для праці з громадою, як спільна молитва. Навчити людей спільно молитися то є перший крок, щоб згодом навчити їх спільно працювати та бажати один одному добра, бо саме ми християни черпаємо нашу силу у молитві. Важливим кроком є  опрацьовувати пастирські програми для вирішення соціальних хворіб (алкоголізм, руйнування сімей, аборти та інше). Важливою є підтримка один одного та громадське розуміння та взаємодопомога. Ще одним важливим кроком – це розпочати людей організовувати в соціальних і економічних питаннях, що торкаються на їхній території, щоб вони відчули себе реальною силою. Не є потрібним проголошувати високі ідеї для реалізації у майбутньому, а жити теперішнім днем, щоб згортувати їх вирішити екологічні справи, виховувати дітей, підтримувати сім'ї та інше. Особливо важливим – це навчити їх контролювати владні органи та захищати свої інтереси. Для цього є прості кроки: постійна присутність представників громади на засіданнях влади, зустрічі з депутатами. Одному це важко зреалізувати, а громаді набагато легше. Звичайно, що таку тему важко висвітлити в кількох словах, проте дуже важливим є усвідомлення важливості праці Церкви в соціальному та економічному питанні, бо крім Церкви, ніхто не надасть кращі орієнтири та сформує пріорітети для людей у їхньому повсякдневному житті. Є кілька важливих уроків. Перше, це проповідництво Церкви на соціальну, політичну та економічну тематику. Церква пояснювала, навчала, критикувала, проте вірні її слухали. Друге, це високий авторитет священства. Жонаті священики жили у тих самих умовах, що і вірні, тому шукали можливості покращити  свої  умови і розв'язати щоденні проблеми спільно з громадою. Третє, вихід священства з «церкви» у народ. Священика бачили у школі, народному домі, кооперативі. Четверте, це внутрішня солідарність священства, що стало основою їхнього формування як верстви місцевих лідерів. Митрополит подав Церкві цінний досвід у проповідництві. Церква повинна проповідувати правду, а правда – це те, що є, а не те, що ми бажаємо видумати. Церква зайняла свою позицію віри, надії, любові, і з того будувала свою діяльність. Я б не бажав виділити Митрополита, бо він зумів об'єднати майже увесь клир у праці, тому більше вів би мову про жертовність усієї УГКЦ  як церкви для свого народу.