Діалог між культурами та релігіями: шлях до соціальної реформи

Running sport media | Nike Air Force 1 Low UV Reactive Swoosh - DA8301-101

12 вересня 2006 року, у своєму виступі перед науковцями Ратісбоннського університету папа Бенедикт ХVI чітко висловився за терміновий початок справжнього діалогу між різними культурами і релігіями: «Ми повинні стати здатними започаткувати між культурами і релігіями  правдивий діалог, в якому відчуваємо таку негайну потребу». Заклик є серйозним і спонукає до відваги Європу, котра позначена релятивізмом та матеріалізмом. Кардинал Поль Пупар, керівник Папської ради у справах міжрелігійного діалогу, прокоментує цю термінову папську формулу і констатуватиме, що «діалог став майже неможливим через глибоке нівелювання секуляризованих культур, які намагаються виключити релігію із раціонального поля». Починаючи з епохи Просвітництва і досьогодні, культури та релігії страждали від спотворення, і це повторювалося багато разів, а інколи викривалося. Культура – у своєму класичному розумінні – була атакована переворотом панівної громадської думки та ідеологіями в дусі свого часу. Отже, було потрібно було величати безпосередність, перевертати вверх дном традицію, розум, етику, релігію. Такі потрясіння у вигляді нечуваного досі насильства, котре святкувало перемогу провокативної анти-культури, без морального виміру, що базується на єдиному  гедонічному принципі задоволення і розваг, що занадто віддане споживацтву і сакралізації прав, забуваючи при цьому про обов’язки.  У Європі ці анти-культурницькі тенденції мріяли здійснити революцію і провести реформи, тоді як саме вони і спричинили хаос в етиці та політичну кризу, тобто кризу демократії. Папа Іван Павло ІІ кваліфікуватиме цю анти-культуру як ідеологію зла або ж як культуру смерті, яка заперечувала – попри всю очевидність – виняткову вартість європейської цивілізації з її подвійною греко-латинською та юдео-християнською традицією, з її подвійним та життєдайним східним і західним подихом. У цій загальній розгубленості цінностей релігії були розбиті, переможені. Суспільство навчилося вивітрювати святість, перевело релігію у «приватну сферу». Вони вважали зайвою «гіпотезу про існування Бога», щоб відновити в пам’яті відповідь маркіза П’єра-Сімона де Лапласа; і цим запереченням Бога вони дегуманізували людину. Папа Бенедикт ХVI у своєму інтерв’ю Петеру Зеєвальду підкреслює еволюцію цієї прогресистської думки: «згідно з цією моделлю, - уточнює він, - речі, що стосуються віри, видаються архаїчними, міфічними, ніби вони належали минулій цивілізації. Релігія, - принаймні християнська релігія, - визначається таким чином як пережиток минулого. Просвітителі мали би остаточно знищити таку відсталість, яка породжує міфи».

Отже, саме посередині цього безглуздя та заперечення (нігілізму), папа пропонує відновити діалог між культурами і релігіями, яких  за звичкою вважають конкурентами між собою. Бенедикт ХVI нотує: запропонований обмін думками не новий, він постійно вписується у велику християнську європейську традицію, знехтувану ХХ століттям.  Середньовічний університет, в епоху свого первісного і видатного злету, був  місцем зустрічей і дискусій, це була певною мірою інституція дії або ж принаймні реформація розуміння великих проблем епохи. Сьогодні, після  тисячоліть діріжізму, і можливо, як відповідь на заклик із Ратісбонни, європейські факультети могли би віднайти сенс «універсітас» /вселенськості/, тобто досвіду навчати всьому, але всьому, що було би  відкритим до великих проблем і великих викликів часу. Університетська  наукова спільнота, здається, усвідомила необхідність такого діалогу: наприклад, з 2009 року, Тулузький університет І – Капітоль погодився організувати колоквіуми (наукові конференції) за участю науковців, викладачів, дослідників та високих релігійних достойників. 15 червня цього року під час однієї із цих зустрічей перед університетською аудиторією архієпископ Ліонський і  примас Ґаллів (тобто примас Франції) кардинал Філіп Барбарен, наполягав на важливості цих конференцій, скерованих на розмаїття: «якщо б ми могли допомогти один одному, - заявив він, - для добра усіх, знайти справедливий тон щоб сказати правду, навіть у всій її гостроті, всередині автентичної людської любові і в людині загалом». Отже , тут, в цьому заклику кардинала Барбарена перегукуються два великі запитання із пропозиціями Бенедикта ХVI. Як і для чого влаштовувати ці зустрічі? Як зробити «можливим справжній діалог між культурами і релігіями»? І чому – з точки зору світової кризи та соціальної реформи –  «маємо таку негайну потребу» підготувати такий обмін думками ?

Умови діалогу між культурами і релігіями.

Питання «як вести діалог» повинно наблизитися до радикальної гостинності Христа, який їсть за столом митарів і грішників; за таким столом можуть зібратися науковці, дослідники, громадські діячі, підприємці, атеїсти, юдеї, мусульмани, християни. 28 червня цього року у Женеві було опубліковано документ під заголовком «Християнське свідчення у багаторелігійному світі. Рекомендована поведінка». Цей текст був спільно опрацьований Ватиканом, Світовою радою Церков та Всевітнім євангеличним альянсом. Ідеться про «Кодекс уміння передавати».  Кардинал Луї Торан, керівник римської конгрегації з питань міжрелігійного діалогу, також вбачає тут «досвід для діалогу», «який став важким, але який не проходить непоміченим у такому легковажному світі, як наш».

Таким чином, ці необхідні дискусії між культурами і релігіями містять певні ризики. Це насамперед ризик залишитися на рівні  висловлення думок, чи на рекомендаційному рівні  відповідно до світських релятивістських та еґалітаристських (зрівняйлівських) тенденцій: ця практика може лише розпочати діалог і спричинити просте розташування поруч глухих думок, які ще бринітимуть певний час у соціальних чи політичних колах. Там дивитимуться на релігії з поблажливістю, інколи із замилуванням, як дивилися у XVIII столітті на орагутанґа у Версальському парку, тобто між понґо і дикуном, під тиском ірраціональних (надприродніх?) сил. Інше відхилення – цим разом, як це не парадоксально, дуже рекомендоване – це нейтралітет хорошого тону, який, доходячи до абсурду, міг би розчинити ідентичність у глобальному синкретизмі, аби таким чином відповісти на вимоги рівноправності кволої або ж погано зрозумілої демократії. Отже, чого бажає цей імператив  (наказ) нейтралітету, який пронизує французьку світськість і який гармоніює із принципом відокремлення (Церкви від держави)? Якщо це не слугує приводом для заперечення емансипації особливого членства, із рифами, яких важко уникнути, дебатами під наглядом груп тиску. Із повагою до інших, кожен повинен мати право на свободу совісті і слова, тому що під час діалогу ми шукаємо не  примарний нейтралітет, а істину у доброзичливості. Тут можна знайти відкритий шлях у енцикліці «Карітас ін верітате» (Благодать в істині). Доброчесність (мужність) політичного принципу відокремлення (Церкви від держави), що закорінена в Біблії, не повинна містити жодного нейтралітету, бо не йдеться про те аби щось сплутати чи протиставити, а щоб почати стосунки між різними вільними суб’єктами, сприяти взаємності.  Під час колоквіумів у червні 2009 р., присвяченому релігійній освіті кардинал Жан-Луї Торан передбачає, що у багатокультурних та багаторелігійних суспільствах цивільна влада буде змушена порозумітися із релігійними лідерами, без збентеження і зустрічаючись із ними без протиставлення. Кожен повинен зайняти своє місце за столом переговорів зі своєю власною ідентичністю. Наша мета – це віднайти свою власну ідентичність щоб стати здатними до справжньої зутрічі і провадити справжні реформи, «щоб зростати інтелектуально», додає папа Бенедикт ХVI у своєму інтерв’ю часопису «Світло для світу».

Ставки на  діалог.

Іван Павло ІІ повторює це у « Пам’ять та ідентичність», сенс спільного добра вимагає «іти до джерел, підніматися до витоків». Цей заклик досягти глибин є даний, пояснює Бенедикт ХVI, щоб  виявити «велетенську силу добра, яке пронизує та освітлює всю історію». Європа повинна знати свою історію, свою культуру, свою віру, щоб її очистити і взяти з неї уроки,  а особливо вловити дух і заснувати проект, пристосований до своєї  ідентичності.  Проблема, що раптово постала від початку викладання дисциплін як культурологічних так і релігійних, різко стала напруженою завдяки логіці масових розваг. Відтепер політика викладання видається такою, що бажає надавати лише індуктивну педагогіку, яка позбавлена усякого коріння: тут навчають бавитися у загадки із культурою та релігією, вимагають виходити із особистого досвіду, а на практиці із уламкового (осколкового) суб’єктивізму , сподіваючись «посилатися  на самого себе»: «все колишнє більше не існує, все починається сьогодні, міняємо своє ідентичність, покидаємо нашу релігію», констатує в червні цього року Головний рабин Франції Жіль Бернгайм.

Із такими методами, які галасують довкола вивчення свого походження (витоків) і ставлять людину як головне посилання, нема чому дивуватися тріумфу гасла «кожен за себе», чому дивуватися тиранії індивідуума і забуванню громадянської відповідальности? Визначення реформ містить також величезну небезпеку надмірності бажань. А з вадою роздумів пристосованих до ідентичності, ми ризикуємо втратити усі орієнтири і впасти в оточуючий нас конформізм. Задля політичної коректності добро і зло перемішуються, вони більше не протиставляються одне одному. Звідси й необхідність міжкультурного та міжрелігійного діалогу щоб чинити опір тискові часу, щоб уникнути будь-якої поспішності, яка би закінчилася інфляцією(знеціненням) реформ та посереднім і непристосованим  до місцевих умов законодавством. У Європі закон стає дрібничкою, можливо тому що ми переплутали єдність та одноманітність, можливо тому що ми забули  вищі вимоги які диктує почуття відповідальності за іншого, «відповідальність з точки зору власного народу, а не лише себе самого, відповідальність з точки зору всього світу», - нагадає папа Бенедикт ХVI 18 серпня цього року у Мадриді. Сьогодні реформи є першочерговим завданням, яке затьмарене надміром текстів. Як каже професор Філіп Ле Турно «ми увійшли в еру ефемерності, де все викидається, включно із законами!». Справжній сенс не відповідає більше традиційному визначенню юрисконсульта Ульпієна, право більше не є «Ars boni et aequi» (Мистецтвом добра і рівноправності), як цього навчали і практикували у Римській імперії.

Коли справи йдуть кепсько, право і реформи слугують засобом гегемонії якоїсь ідеології, із ризиком переплутати свободу із лібералізацією цінностей. Тому  Бенедикт ХVI каже про це у часописі «Світло для світу» і він звертається радше до кожного зокрема, а не до всіх націй і народів з приводу їхніх проектів реформ: «Свобода не може бути  якою-небудь. Йдеться про те, щоб навчитися свободи, яка означає відповідальність». Свобода і відповідальність крокують поруч.