Реформи, довіра і громадянське суспільство в Україні

Adidas footwear | Air Jordan 1 Retro High OG 'University Blue' — Mnje

Україна потребує реформ щонайменше з двох причин. По-перше, переважна більшість українців впевнені, що  справи в країні розвиваються у неправильному напрямі; вони заявляють про погіршення якості життя і втрату впевненості у майбутнє. Тобто, велика частина суспільства переконана, що так жити не можна і що необхідні зміни.

По-друге, існує очевидний розрив між задумом про Україну – «прекрасну і сильну державу» (про що йшлося навіть у гімні УРСР) – яка самостійно, а не через Відень, Петербург чи Варшаву,  бере участь у справах світу і забезпечує своїм громадянам гідне життя,  та станом, в якому країна наразі перебуває. Просто кажучи, громадяни України в масі своїй все ще сприймають як якийсь курйоз і поганий сон те, що країна, яка має неоскаржений інтелектуальний, культурний та, власне, і економічний потенціал, посідає 102-ге, після Намібії, місце за ВНП на душу населення,164 - у рейтингу економічної свободи та ділить з Гондурасом, Того і Сьєра-Лєоне 134 місце в індексі сприйняття корупції.  Самою цивілізаційною логікою, країна яка географічно знаходиться в центрі Європи, не хоче соціально й економічно знаходитися у центрі Африки

Помаранчева революція рішуче підвищила рівень демократичних свобод, але ті, кого ця революція привела до влади, змарнували унікальний шанс здійснити необхідні реформи. Відтак, прапор реформаторів перехопили «контрреволюціонери».  Презентована 2010 р. програма реформ спиралася на напрацювання фахівців з компанії McKinsey, які свого часу мали написати її так, щоб Україна викликала довіру МВФ і отримала від неї транш. Було заявлено реформування на понад двадцяти напрямках, але перші ж кроки реформ засвідчили: їхня мета – увічнення панування тієї політико-економічної групи, яка прийшла до влади внаслідок президентських виборів 2010 р. Йшлося, по суті справи, про «капіталізм для своїх» і державу «поліцейського благополуччя».  З одного боку, «свої» отримують величезні преференції і починають стрімко нарощувати свої статки; реформи у жодний спосіб не заторкують їхніх інтересів навіть тоді, коли це гранично необхідно заради національних інтересів і навіть виживання країни (як у випадку з енергозбереженням). З іншого – так само стрімко згортаються громадянські свободи, починаються переслідування опозиції, атаки на свободу зібрань, совісті, наукового пошуку і навіть художньої творчості. Випереджаючими темпами зростають витратии на утримання державного апарату і силових відомств.

Власне реформи викликають глибоке розчарування фахівців і обурення в суспільстві. Податкова реформа спрямовується на знищення дрібного і навіть середнього бізнесу і викликає до життя Податковий Майдан – потужний спротив самозанятої верстви населення. Пенсійна реформа обертається підвищенням пенсійного віку; освітня – скасуванням 12-річки, згортанням автономії вишів і запровадження ручного розподілу держзамовлень; судова – переведенням судів на ручний режим управління; адміністративна – на механічне злиття відомств, причому часто розформовані установи, працюють паралельно з новоствореними вже понад півроку.

Програма реформ не передбачала діалогу з тими, хто представляє об’єкт реформування. Провідники реформ взагалі не мали наміру розглядати «об’єкт» як скільки-небудь поважну одиницю і помічали його тільки тоді, коли наражалися на жорсткий спротив (як-от, у випадку Податкового Майдану чи штурму «афганцями», що їх позбавляли були пільг, парламенту). Влада не тільки не намагалася здобути довіру «реформованих», але й демонстративно робила все, щоби цю довіру втратити. Демонстративна розкіш «верхів» на тлі урізання бюджетних витрат для найменш захищених; відмова зменшити пенсії високопосадовців на тлі жебракування більшості пенсіонерів; збільшення витрат на лікування депутатів на тлі відсутності можливості отримати якісну медичну допомогу для більшості; постійні скарги на дефіцит коштів для культури, освіти, науки і  безумні зловживання за бюджетний кошт, про які трохи не щодня повідомляє преса. Все це просто знищило залишки довіри без відновлення якої про успішні реформи не може йтися.

Для відновлення довіри взагалі і довіри, як основи для здійснення реформ, влада мала б піти на низку кроків. Передовсім, відновити громадянські свободи у повному обсязі, припинити політичні репресії і звільнити ув’язнених опозиціонерів.

По-друге, визнати, що програма реформ, проголошена влітку 2010 р., є неспроможною, її здійснення супроводжувалося помилками, які влада готова виправляти. Тут-таки дати оцінку найбільш масштабному «прориву» нинішньої адміністрації – Харківським угодам 2010 р.

Далі, сильним кроком на шляху здобуття довіри може стати перегляд бюджету на 2012 р., в якому буде скорочено витрати на Конституційний суд, Генпрокуратуру, МВС, Податкову службу та ЄВРО-2012, а статті витрат на медичне обслуговування народних депутатів України, чиновників високого рангу, їхні безкоштовні подорожі, на ремонти та реконструкції державних дач будуть вилучені. Звільнені ж кошти будуть перерозподілені на соціальні статті, інноваційний розвиток, науку, освіту і культуру.

І після цього сісти за круглий стіл з представниками громадянського суспільства і політичної опозиції для випрацювання адекватної програми реформ, ціль, сутність, етапи здійснення і очікувані результати кожної з яких (реформ) має бути цілком зрозумілою всім членам суспільства. Включно із соціальною ціною, яку доведеться заплатити нам, в Україні сущим, за кожну з реформ і ту ціну, яку заплатять наші діти й онуки, якщо ці реформи не будуть здійснені.