доцент кафедри новітньої історії України Львівського університету імені Івана Франка

Круглий стіл «Від протистояння до взаємодоповнення: український контекст, європейський досвід»

2 жовтня

"Питання етнокультурної різноманітності в навчанні історії України"

Giftofvision - Sneakers search engine | Air Jordan XXX1 31 Colors, Release Dates, Photos , Gov

І. Де захована проблема?

1. Україна і західні освітні й виховні стандарти: чи можливий компроміс? У багатьох країнах Заходу своєрідною відповіддю на виклик нового етнічного різноманіття тамтешніх суспільств стала низка політичних і культурологічних концепцій, умовно об’єднаних під назвою мультикультуралізму. Чи надаються ці концепції до використання в освітній політиці України, зокрема в шкільній та університетській практиці? Якщо так, то якою мірою і з якими шансами на успіх? Що в нашій суспільній та культурній реальності може виявитися для них перешкодою, а можливо, саме намагання запровадити західні приписи завдасть шкоди якимось цінним явищам нашої культури? Під тиском цих запитань діє в останнє двадцятиліття українська освітня система.

2. Питання багатокультурності в історії – це питання не минулого як такого, а його сучасного сприйняття. Мої міркування можуть здатися надто загальними. Спробую пояснити чому так, і чому фактографічна конкретика може стати важким тягарем у ситуації, коли говоримо про етнокультурну різноманітність як інструмент освітньої, зокрема історичної, політики. Насамперед зверну увагу, що про етнокультурну різноманітність завжди кажемо як про проблему, або принаймні як про складний до виконання виклик, і дуже рідко як про щось доконане й очевидне. Отже, маємо труднощі з тим, аби побачити очевидне (когось іншого поруч себе) і усвідомити його як цінність. Тому справа не в знанні історичних фактів і не в простому насиченні матеріалу з історії України інформацією про не-українців, справа у своєрідній гармонії між цим знанням і світоглядними цінностями молодої людини. Йдучи тільки в цьому напрямку, можна знайти відповідну освітню модель.

3. Питання багатокультурності є питанням динаміки, воно не може бути завершеним. Це ще одне важливе застереження, яке так само вказує на пріоритет думки перед простим знанням. Які б висновкові рекомендації ми не пропонували, важливішим буде процес, а не одномоментний результат. По суті, завжди важливішим буде повсякдення. У цьому плані питання, які виникають у зв’язку з дидактикою мультикультурності, важливіші від відповідей. Через питання людина бачить себе і спільноту, частиною якої себе вважає. Легко зауважити, що конфлікти виникають передусім там, де не вміють ставити питань, а пропонують тільки відповіді. Сучасна школа, на жаль, не вчить ставити запитання.

4. Що пропонує школа в навчанні історії України? Шкільний, а за ним і оглядові вузівські курси історії України (насамперед для неісторичних спеціальностей) акцентують на повчальності та мобілізаційності історії. Повчальність ґрунтується на думці, що минуле прямо пов’язане із сучасністю і що, відповідно, історія є «вчителькою життя». Іншими словами: минуле сприймається як реальність, яку треба тільки відкрити. В Україні історія багатьма сприймається як матеріальна реальність, принаймні існує виразне прагнення в навчальних курсах її матеріалізувати. Щодо мобілізаційної функції історії, то вона пов’язується з процесом державотворення і націєтворення. Так чи інакше курс історії України тяжіє до оперування колективними ідентичностями, які мають визначати політичне обличчя країни. Абсолютна повчальність і мобілізаційність суперечать мультикультурності.


ІІ. Що таке мультикультуралізм?

1. В Україні можна спостерігати критично велику відмінність між поточним і науковим (дослідницьким) розумінням мультикультуралізму. У поточному вживанні термін мульти- або ж полікультурність часто використовується на означення багатокультурності або ж просто – багатоетнічності певного суспільства, самого факту культурного різноманіття, а не якогось особливого аналітичного чи політичного підходу до нього. На жаль, сьогодні в освітній політиці я бачу намагання використовувати саме таке поточне розуміння, що, цілком природно, відкриває широкий простір для проникнення в освітнє середовище старих стереотипів, а відтак призводить до протилежних від очікуваних результатів.

2. Мультикультуралізм можна розглядати з точки зору теорії культурної комунікації: «Мультикультуралізм /мультикультурність – визначення (вивчення) суспільства як такого, що вміщує численні відмінні, але взаємно пов’язані культурні традиції й практики, які часто асоціюються з різними етнічними компонентами цього суспільства. Із визнання суспільства мультикультурним випливають два основні наслідки: – переосмислення уявлень про культурну єдність (цілісність) суспільства, що включає відмову від спроб “інтегрувати” різні етнічні групи, оскільки інтегрування передбачає перетворення на “невідрізненну” частку домінуючої культури; – переосмислення поняття культурного різноманіття: слід враховувати владні відносини, відносини домінування (power relations) між різними культурними (етнічними, соціальними) групами, аналізувати міжкультурні взаємини як такі між сильними (домінуючими) та слабкими (пригнобленими) культурами, а не просто стимулювати “інтерес до екзотичного”» (J. Hartley, Multiculturalism, in: T. O’Sullivan, J. Hartley e. a. (eds), Key Concepts in Communication and Cultural Studies. 2nd ed. Routledge, London, 1994, p. 189–190).

3. Як управляти культурною різноманітністю суспільства? Чи може мультикультуралізм стати ідеологією чи методикою, що кладеться в основу соціальної (зокрема освітньої) політики. Про це пише хорватський культуролог Санін Драгоєвіч: Sanjin Dragojevic, Culture of Peace and Management of Cultural Diversity: Conceptual Clarifications, in: Culturelink, vol. 10, No 29, November 1999, p. 131–137. Цей автор розрізняє чотири поняття: мультикультуралізм, інтеркультуралізм, транскультуралізм, культурний плюралізм (полікультурність).
Ключова ідея концепції мультикультуралізму – у створенні державою рівних (хоча б потенційно) можливостей розвитку для меншин, у подоланні ієрархії культур – від домінуючої до «непрестижних» і зовсім «неперспективних». Однак Драгоєвіч вказує на її статичність – акцент не на міжкультурному обміні та взаємовпливі, а на збереженні існуючих культур меншин, на консервації status quo. Концепція інтеркультуралізму якраз робить наголос на забезпеченні активного й позитивного діалогу різних культур у суспільстві, на їхньому взаємопорозумінні та взаємозбагаченні.
Транскультуралізм вказує на дві головні дискусії сучасного світу: про «європейську ідентичність» і систему цінностей, яка формується на наднаціональному рівні, та про суть так званих «транснаціональних культурних орієнтацій» (на загальноєвропейські чи на глобальні культурні ринки). Нарешті – культурний плюралізм (полікультурність), – цей термін у Східній Європі широко вживається після подій 1989 року, – передбачає повагу й підтримку всіх існуючих у суспільстві культурних потреб та способів життя – не лише культур етнічних, мовних меншин, а й сексуальних меншин, традиційних селянських субкультур, інвалідів тощо.

4. Мультикультуралізм чи антропологізація історії? Як видно зі сказаного, управляти освітньою сферою, покладаючись на популярну термінологію, є справою досить ризиковою. Поняття мультикультуралізму надто багатозначне. Воно приховує політичний, а в певному сенсі й маніпуляційний підтекст – змушує думати категоріями інтересів етнічних, релігійних, мовних чи якихось інших спільнот. Розпочавшись як явище культурного порядку, сьогодні мультикультуралізм набуває ознак ідеології. Тому моє питання могло б звучати й так: чи ідеологія здатна породжувати позитивні емоції? А саме вони є метою навчальних курсів історії, спрямованих на побудову безконфліктного середовища. Абсолютизація ідеї мультикультурності може призвести до протилежних від декларованих результатів. Виходом з цих пасток могла б стати, на мій погляд, антропологізація історії, тобто перетворення її з історії соціально-економічних та політичних систем в історію Людини.

ІІІ. Деякі пропозиції, міркування і відкриті запитання

1. Треба більше знати і розуміти молодь. Що ми знаємо про світогляд, політичні погляди, культурні й естетичні уподобання школярів і студентів? Якою мірою вони повинні/можуть цікавити вчительську й викладацьку спільноту університету? Чи повинен університет бути співвідповідальним за виховну «спадщину» середньої школи й сім’ї? Проглядають дві можливі моделі поведінки школи й університету: 1) мовчання/невтручання (аргумент: питання багатокультурності не є ключовим і не на часі в теперішній Україні); 2) активний вплив на світогляд і громадянську позицію студентів (це може відбуватися у двох різноспрямованих напрямах: у дусі ліберальної толерантності або національного консерватизму). Яку з цих моделей вибрати?

2. Широкого обговорення потребує в сучасній Україні поняття «національна історія». В Україні існує виразне розділення історії на національну (українську) та іншу (загальну, всесвітню) історію. Воно присутнє в шкільній програмі й продовжується в університетах. Якими є позитиви і негативи такого протиставлення? Чи можна будувати навчальні курси з історії, розглядаючи історію України в порівняльному або ширшому регіональному контекстах? Є враження, що українська історіографія та історична дидактика після того, як Антонович відсепарував її від польської, а Грушевський – від російської, так і залишилася на рівні сепарації, замість того щоб вступити у більш зрілу фазу – погодження з всесвітньою історією. Як досягти цього погодження? Чи вистачить для цього деміфологізувати образи «Польщі» й «Росії» (як прямих чинників українського націєтворення) та відмовитися від поєднання ідеології та науки?

3. Предметом дискусії має стати питання суб’єкта мультикультурності. Це – великі спільноти та більш-менш «справедлива» ієрархія між ними чи людина як носій якоїсь одночасно ширшої ідентичності (ідентичностей) і складного світу приватності. Чи можна розглядати багатокультурність з точки зору етики? Або інакше: чи можна на прикладі «складних питань історії» закладати в навчальні курси повчальні й етичні завдання? Чи існує в сучасній Україні розуміння багатокультурності як питання зрілості суспільства? Куди має бути спрямована ідея багатокультурності: у минуле чи майбутнє і що робити з почуттям «втраченого» в минулому? Наскільки взаємопроникними є завдання навчання і виховання, і як вони можуть бути відображені в навчальних курсах? Наскільки тотожні чи різні, з точки зору дидактики історії, приватні, громадянські, національні та державні інтереси? На жодне з цих запитань ще немає задовільних відповідей.